Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 89

Зчинилася стрілянина. Взвод лейтенанта Жарова змушений був дбати не лише про себе, а й про небезпеку фашиста-«язика». Вогонь посилювався з обох боків.

— Треба вдарити німцям із тилу,— сказав Вартан, і тієї ж миті зацокотів його автомат. Майже водночас відкрив вогонь Тарас.

Німці, опинившись між двома вогнями, геть розгубилися. Помітивши, що ворог збитий з пантелику, розвідники посилили натиск. Гітлерівці кинулися тікати, й тоді Вартан з Тарасом, випроставшись на повен зріст, один за одним жбурнули по гранаті.

Нічну варту було знищено.

— Оце по-нашому, оце молодці,— сказав лейтенант Жаров, підходячи до Вартана й Тараса.— Вчасно ви нас підтримали, хлопці, не підвели.

— А для чого ж ми тут лишалися?

— Ну, добре, а тепер мерщій звідси, поки не пізно.

— Зараз, товаришу командир взводу,— сказав Вартан.— Треба ж і нашого «язика» забрати, а то ще забудемо.

— Якого вашого? — не зрозумів Жаров.

— Е, дорогою розкажемо. Гайда.

Чекання

1

Старший син дядька Мамікона Вартан пішов до армії ще в сороковому, а через рік, як почалася війна, взяли на фронт і меншого дядькового сина Аршавіра.

Від Вартана з початку війни не було жодної звістки, один лист надійшов од Аршавіра. «Рідні мої,— писав менший син,— хоча зараз ворог наступає, але не падайте духом. Настане той день і час, коли радість прийде у наш дім, а лихо впаде на фашистські голови…»

Дядько Мамікон читав той лист уголос і заспокоював свою дружину:

— Що ж ти хочеш, Аршалуйс-джан, війна є війна. Тут часом хоч-не-хоч і відступити треба. Головне, щоб кінець був щасливий. А він для нас такий і буде, не може зло взяти гору. Так і Аршавір пише… Не журися, голубко, все буде добре.

Дружина слухала й мовчки хитала головою, час од часу підносячи фартух до заплаканих очей. Воно, звісно, так, чоловік правду каже, але ж хтозна, яка доля спіткає її синів.

Минали дні, місяці…

Всякі листи надходили з фронту в село: хто писав про свої подвиги, хто скаржився на труднощі, хто хвалився нагородами за відвагу й хоробрість, а кому замість листів од рідних приходили похоронки…

Пішов третій рік війни, а Вартан так і не обзивався. Перестали надходити листи й від Аршавіра.

Похмуро стало в хатині дядька Мамікона.

Одного вечора він пізно повернувся з поля додому, сів на лаву відпочити, аж тут покликали:

— Дядьку Маміконе, вас просять до сільради.

Поки йшов, які тільки думки не закрадалися в голову. «Це, мабуть, якийсь наряд хочуть дати на завтра… А може, якісь зміни в податках…» Про все міркував дядько Мамікон, тільки синів своїх обминав думкою. Страшні були будь-які здогади, і він їх мерщій проганяв з голови. Отак, припускаючи то те, то інше, і дійшов до сільради.

Тут було людно. Присутні, здебільшого діди, зібравшись у кутку, тихо про щось гомоніли. Накурили — хоч сокиру вішай.

Голова сільради підкликав дядька Мамікона, посадив поруч із собою.

— Ось що, Маміконе,— мовив тихо, щоб їх ніхто не чув.— Ти трохи старший за мене, більше бачив, більше знаєш. Розумієш, що таке війна. Ніхто не вгадає, кого вибере собі куля, а кого обмине. Хлопців твоїх Вартана й Аршавіра любили в селі… Але… ти ж знаєш… війна… І син твій Аршавір… він… смертю хоробрих…