Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 83
Мнацакан Варданович Тарян
Гайк, підбадьорений похвалою генерала, подумав: «Скажу. Що буде, те й буде».
— Прошу, товаришу генерал, хоч на кілька днів відпустку,— швидко проказав він, побоюючись, що затнеться на якомусь слові й не наважиться доказати.
Генерал прийняв руку з Гайкового плеча, але не засміявся. Поволі знову став ходити по кабінету. Лейтенанта Вартаняна він знав як відважного і кмітливого командира, який у танковому бою здатний на чудеса. Про нього не раз писала фронтова газета, та й командири в розмовах це ім’я завжди згадували з симпатією і захопленням. Однак…
Генерал кілька разів зміряв кроками кімнату, тоді заговорив знов:
— Ох, Бородатий, Бородатий, тебе послухати, то можна подумати, що вчора закінчилася війна. Ну, яка ж зараз може бути мова про відпустку?
Гайк потупив погляд. Але генерал устиг помітити в тому погляді таку зажуру, таку несусвітну тугу, що аж самому зробилося недобре.
«Заболіла душа у хлопця,— подумав Артамонов.— Ох і заболіла, якщо такий хоробрий і розумний воїн раптом попросився у відпустку… Якщо не поїде, то хтозна — може й не вберегти себе, одчаяка. Мабуть, у його сумних очах і туманіє передчуття лиха. Таке буває…»
— Знаєш, лейтенанте, я можу, як виняток, дати тобі десять днів відпустки, але ж Єреван дуже далеко.
— Нічого, товаришу генерал,— зрадів Гайк.— Мені б тільки побачити своїх, і все. Туди й назад, я встигну.
Генерал злегенька посміхнувся, покивав головою.
— Кажеш, тільки туди й назад?
— Авжеж, мені більше й не треба.
— Так скучив за своїми?
— Дуже…
— Мабуть, і дівчину маєш, га?
Гайк опустив голову.
— Ну, добре, добре, кажи, не соромся. Що ж тут такого, ми ж мужчини, чи не так?
— Так точно, товаришу генерал! За рідними скучив і маю дівчину.
— Молодець, Бородатий, так і треба. Отже, даю тобі десять днів відпустки, тільки ж дивися, не підведи мене, повернися вчасно.
Генерал підійшов до столу і швиденько написав дозвіл.
— Візьми, лейтенанте. Щасливої тобі дороги.
* * *
Коли Гайк повернувся від Артамонова, друзі зустріли його лукавими усмішками.
— Ну що, дав генерал відпустку? — кепкуючи, спитав лейтенант Романенко.
— А потім догнав і ще раз дав,— пирхнув Новиков.
— Десять діб… домашнього арешту.
— Ні, не хвилюйтеся,— сказав Гайк.
— А що?
— Та він і не ходив до генерала,— махнув Романенко рукою.— Покрутився десь та й прийшов.
— Ходив,— сказав Гайк.
— І що?
— Ось! — він дістав із кишені дозвіл.
Папір пішов по руках. Хлопці не вірили своїм очам.
— Щасливчик,— нарешті зітхнув Новиков.— Я дуже радий за тебе, Гайку.
— Усі ми раді,— щиро сказав Романенко.— Але поясни, як це тобі вдалося? Хто б міг подумати…
— Не знаю,— знизав плечима Гайк Вартанян.— Просто буває в житті момент, коли віриш навіть у неймовірне. Душею відчуваєш, що має бути ось так, не інакше. І воно збувається.
— Буває, але ж…— почав снувати якусь думку Новиков, та Романенко його перебив:
— Ну, годі, Гайкові треба в дорогу збиратися, а ми тут теревені правимо.
— Так, поможіть мені трохи, хлопці,— сказав Гайк.— Зараз і вирушу, бо часу мало.
Через кілька годин він був уже в поїзді. Від радості серце рвалося з грудей, наче хотіло полинути пташиною до рідного дому.