Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 39

Він зібрав останні сили, рвонувся, скільки мав духу, й раптом ноги його вдарилися об щось тверде. Так, це було дно, тверде піщане дно. Отже, найтяжче позаду. Лоскітна радість торкнулася грудей.

І в цей час ще одна ворожа ракета спалахнула вгорі й освітила вже недалекий берег.

* * *

Увесь цей час, подаючи з берега канат, Олесь потерпав за товариша, пильно вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. Інколи він відчував, що канат застиг на місці, видно, Аршавір вибився з сил, і тоді Олесеві хололо в грудях од думки, що й з товаришем негаразд, і підвели увесь батальйон.

Повітря було насичене крутим запахом зела, що йшов од кущів і дерев, річка також дихала нічною вільгістю.

— Канат не рухається,— сказав старший сержант.— Як ти думаєш, що Аршавір зараз робить?

— Мабуть, прив’язує його до дерева.

Поволі спливав час. Олесь почав хвилюватися:

— Коли ж він повернеться?

Та невдовзі відчув, як у руці заворушився канат.

— Пливе, слава богу,— зітхнув полегшено.

— А де б же він подівся? — сказав Хмельницький, але видно було, що й він тільки тепер перевів подих — відлягло.

Напружено дослухаючися до найменшого шереху, вони пильно вглядались у темну річку. Ще одна ракета злетіла в небо, й Олесь помітив на лінії напнутого каната рухому цятку.

Вгорі почувся гул літаків.

— Їхні,— сказав старший сержант.— Летять нам у тил, гади.

Коли літаки полетіли, стало чути ритмічні сплески — все ближче й ближче.

— Нарешті, пливе наш герой.

Олесь не втерпів:

— Мкртчян…

— Вертаюсь,— озвався Аршавір.

Трохи згодом він, тримаючись за канат, виліз з води.

— Товаришу старший сержант, завдання виконано,— підійшовши до командира відділення, доповів Аршавір.

— Молодець! — сказав старший сержант.— Давай переодягайся швидше. Через двадцять хвилин почнеться переправа.

* * *

За чверть до другої ночі солдати пустили на воду величезний, збитий з товстих колод пліт. З обох боків до нього прикріпили канати довжиною більш як сто п’ятдесят метрів. Розвідники старшого сержанта Хмельницького одні кінці прив’язали до стовбурів на цьому березі, а з другими переправилися на той. Вийшов, вважай, пором.

Ніч була тиха, спокійна.

Почали навантажувати пліт. Робота йшла злагоджено, без метушні — все було виважено й підготовлено заздалегідь.

— Товаришу командир батальйону,— гукнув уже з плоту політрук капітан Балашов,— ви також сідайте.

Хоча командир батальйону був поранений у праве плече, але відмовився:

— Ні, товаришу політрук, ви їдьте… Я переправлюсь останній.

Переправа почалася рівно о другій. Пліт вдало перетнув річку, його швидко розвантажили й, тягнучи за канати, ще швидше повернули на протилежний берег, щоб знову навантажити.

…Було десь близько четвертої ночі, коли пліт востаннє вирушив до рятівного берега. Цього разу на ньому був капітан Бобров, ще кілька поранених бійців, а також п’ять важких кулеметів, продукти, боєприпаси та зовсім маленький жеребчик, який з’явився на світ п’ять днів тому й тепер тремтів од нічної прохолоди. Ліворуч і праворуч на відстані кількох метрів од плоту пливли солдати-їздові, тримаючи за вуздечки коней, які досить впевнено почувалися у воді. Час од часу чулося їхнє пофоркування.