Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 36
Мнацакан Варданович Тарян
Та раптом в Арменовій голові майнула рятівна думка — він упав на дно ями і всім тілом притисся до землі. Тієї ж миті танк з жахливим ревінням наїхав на яму і зупинився. Світ потемнів, здавалося, важкий залізний ковпак накрив Армена в окопі, ніби його живцем поховали в могилі.
Танк швидко крутнувся на місці, механіку-водієві здалося, що гусениці змішали зухвалого бійця з землею, і він знову дав хід уперед, рушив у тому ж напрямку. Тепер не можна було зволікати ані секунди.
«Невже даремні були мої старання? Невже все пропало?» — з жахом подумав Армен.
«Ні!» — неначе підштовхнув його внутрішній голос, і він зірвався з землі, випростався на повен зріст і щосили кинув другу гранату.
Пролунав вибух. Танк задимів, потім його огорнуло полум’ям. Армен помітив, як розсипався в різні боки охоплений вогнем його екіпаж.
«Тут вам і капут, людожери, кати!» — подумки вигукнув Армен.— А що — жарко, горите? Ну горіть, попелійте. Ви багато попелу лишили на нашій землі…»
У цю мить почув гарматні постріли. Глянув у той бік. Це підоспіла підмога. П’ять самохідних гармат уже вели вогонь по ворожих танках, що повернули назад…
Бій був короткий. Попередній танк також загорівся, а другий, зоставшись без лівої гусениці, скособочився, загруз у м’якому грунті й більше не зрушив з місця. Танкісти змушені були здатися в полон.
Щойно закінчився бій, як сюди прибув своєю машиною командир дивізії. Ще здалеку помітивши генерала, назустріч йому поспішив командир полку.
Кузнецов хотів був доповісти про гарячі події, але генерал його зупинив:
— Не треба, мені вже все відомо,— сказав, зачиняючи дверцята машини.
Його оточили офіцери — стомлені, запорошені землею, але, вочевидь, у доброму настрої.
— Костянтине Георгійовичу,— звернувся генерал до Кузнецова,— кажуть, один танк підбили ще до того, як прийшла допомога. Хто ж цей сміливець?
— Мій син, товаришу командир дивізії,— з радістю й гордістю відповів підполковник.
— О, то твій хлопець справжній Ілля Муромець, чудово,— усміхнувся генерал.
— Ні, товаришу генерал, скоріше за все Давид Сасунський,— сказав Кузнецов.
— Чому так? — не зрозумів командир дивізії.
— Тому що він вірменин… Хлопець осиротів, а я його всиновив.
— О, серед вірменів теж немало Муромців. Їх багато сьогодні на наших фронтах.
— Так, товаришу генерал, і в нашому полку служить ще сержант Авчян, відомий снайпер…
— Чув, чув про такого,— задоволено сказав командир дивізії.— Але я не бачу твого сина, нехай покличуть його.
Привели Армена. З ніг до голови в землі й пилюці, тільки очі світяться радісно.
— Ось він, герой дня, товаришу генерал,— сказав комісар Желєзнов.
— Молодчина,— ще ширше усміхаючись, похвалив його генерал.— Хоча ти й молодий літами, але якщо вже такий хоробрий, нагородимо тебе орденом Червоної Зірки,— сказав він і, взявши з рук ад’ютанта орден, прикріпив його Армену на груди, потім гаряче потис руку.— Поздоровляю!
— Служу Радянському Союзу! — виструнчився Армен.
— Вітаю, синку,— сказав підполковник Кузнецов й, обнявши Армена, поцілував у лоб.