Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 12
Мнацакан Варданович Тарян
— Оце так подарунок!..
— Ну й песик!..
— Ти чув? Ну й Армен! — перемовлялися бійці, продовжуючи сміятися.
Тільки Армен не сміявся. Він зціпив зуби, дивився на всіх серйозно, трохи не з викликом.
«Краще спробуйте ви такого знайти…» — хотів був сказати, але натомість пояснив:
— Я його з сусіднього села приніс, товаришу майор, він не такий уже й поганий, як декому здається… Якщо не хочете, то я можу й назад віднести.
— Ну що ти, мій хлопчику, я приймаю твій живий подарунок,— сказав майор Кузнецов, потім приязно обняв усміхненого Армена й посадив поруч із собою.— Підкріпися, набігався…
Собачка продовжував тремтіти й повискувати. Вартан підійшов до нього, уважно обдивився з усіх боків і сказав радо:
— Товаришу майор, вам дістався справді хороший подарунок. Це не просте цуценя — породисте. Повірте мені, я мав німецьку вівчарку, а це не що інше, як цуценя вівчарки.
— Вибачте мені, товаришу сержант,— лукаво всміхаючись, мовив рядовий Бірогли, який недавно прибув до їхнього полку.— Ви що, до війни займалися собаківництвом?
— Мисливцем був,— коротко відповів Вартан.
— Он воно як. Тож я і думаю весь час, чого це ви снайперський карабін не випускаєте з рук…
Майор Кузнецов підвівся і теж почав розглядати цуценя зблизька.
— А що — путній собака,— сказав він.
— Його недавно покинули, ще не зовсім занедбаний,— додав Вартан.— Може, він і не хворий…
— Звідки ти знаєш, товаришу сержант? — спитав комісар.
— По вухах видно.
Усі недовірливо перезирнулися.
— По вухах? — здивувався комісар.
— Так. У цуценяти німецької вівчарки вуха взагалі звисають, починають стирчати десь на початку четвертого місяця. А якщо не стирчать, то, виходить, хворий собака, рахіт у нього.
— Ось ти який,— погладивши цуценя, тихо промовив Армен.
— Це все добре,— заговорив майор Кузнецов,— а хто його доглядатиме? Все ж таки живе створіння, потребує опіки.
— Я, товаришу майор, я його доглядатиму,— гарячково вигукнув Армен, ніби боявся, що його хтось випередить. Серце його зайшлося радістю, що майорові сподобався його подарунок.
— І я йому допоможу,— сказав Вартан.— Навчу, як треба дресирувати собаку в польових умовах.
Майор Кузнецов дістав із кишені шинелі, що висіла на вбитому в стіну цвяхові, кисет і скрутив цигарку. Кисет пішов по руках — хлопці й собі почали крутити «козячі ніжки».
У бліндажі знову м’яко забриніли струни гітари, зринула пісня.
Армен і Вартан не зводили очей з довгомордого собачати. Трохи згодом воно боязко підійшло до Армена, витягло вперед писок, нюхнуло й так подивилося на нього, наче хотіло подякувати за те, що хлопець приніс його у це тепленьке місце.
Армен погладив його по голові, а собачка ткнувся мордочкою в його долоню. Так почалася їхня дружба.
Задзвонив телефон. Бірогли узяв трубку. Просили командира полку.
— Майор Кузнецов слухає… Дякую, товаришу генерал. І вам бажаємо того ж… Спасибі, велике спасибі… Все буде в порядку, товаришу генерал… Ні, не забуду, зараз і повідомлю… Спасибі…— закінчивши розмову, майор Кузнецов звернувся до всіх:
— Друзі, це командир дивізії. Генерал вітає вас усіх з Новим роком, бажає доброго здоров’я і бойових успіхів…