Читать «У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток» онлайн - страница 13

Власне, — раптом озвався гість так, ніби мою долю вже визначено, коли я геть розгубився під його нерухомим поглядом, втупленим у мене, — у сина мого приятеля, mutatis mutandis, те саме, що й у вас. (Він заговорив про наші спільні нахили таким заспокійливим тоном, ніби ми мали нахил не до літератури, а до ревматизму, і йому хотілося запевнити мене, що від цього не вмирають.) Він навіть волів покинути Ке д'Орсе, куди батько протоптав йому стежку, і, махнувши рукою на всі злі язики, хай собі говорять, узявся за перо. І не пошкодував. Два роки тому він оприлюднив (хлопець, звісно, куди старший за вас) книгу про почуття Безконеччя, що охоплює людину на західному березі озера Вікторія-Ньянца, а цього року — опус не такий значний, але написаний жваво, ба навіть сміленько — про скоростріл у болгарських збройних силах, і ці два твори його прославили. Він уже вибився в люди, він піде далеко, і я знаю, хоча його кандидатуру ще не розглядали, про нього йшла мова, цілком доброзичлива, в Академії моральних наук. Словом, свого зеніту він ще не сягнув, але ціною самовідданих зусиль забезпечив собі гарне становище, і успіх, який не завжди випадає на долю паливод і головотес, усіх цих ловців рибки у каламутній воді, успіх увінчав його труди.