Читать «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра» онлайн
Марсель Пруст
Марсель Пруст
У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ
СОДОМ І ГОМОРРА
Роман
Переклад з французької Анатоля Перепаді
Частина перша
Я вже згадував, що того дня (дня рауту в принцеси Ґермантської), задовго перед моєю візитою до дуцтва, про яку оце розповідалося, я чатував на їхнє повернення і під час цих чатів зробив відкриття; стосувалось воно, власне, барона де Шарлюса, але було такої ваги саме по собі, що досі, поки мені не трапилося нагоди розповісти про нього докладно й розлого, я волів відкласти перо. Я покинув, як уже казав, чудовий і зручно влаштований у піддашші спостережний пункт, звідки око обіймає капризні схили, які ведуть аж до палацу Брекіньї, з-італійська весело оздобленого рожевою кампанілою стельмашні маркіза де Фрекура. З огляду на те що дуцтво от-от мало вернутися, я помислив, що мені зручніше стати на сходах. Мені було шкода моєї верхотури. Але в пообіддя навряд чи треба було за нею шкодувати, бо я не побачив би маленьких, як на картині, людців, якими на відстані ставали льокаї з палацу Брекіньї і Трем, цих із віничками в руках верхолазів між широкими верствами прозорої слюди, так химерно різьбленими на тлі червоних відножин. Позбавлений змоги робити якісь геологічні дослідження, я пошився в ботаніки: крізь віконниці я дивився на дукинин кущик і рідкісну рослину, які виставлялося на дитинець так само завзято, як завзято вивозять у світ молодят на порі, і питав себе, чи не залетить волею випадку сюди комаха і чи не одвідає вона самотню, ладну віддатися маточку? Цікавість додавала мені отухи, і я зійшов аж на бельетаж, до вікна теж розчахнутого, але не прикритого щільно віконницями. Я добре чув голос Жюп’єна, він уже йшов і не міг мене бачити, бо я чаївся за віконницями, аж це я шаснув убік, щоб мене не помітив пан де Шарлюс, — барон сунув через двір до маркізи де Вільпарізіс, уже з черевцем, постарілий у денному світлі, шпакуватий. Тільки тому, що маркіза де Вільпарізіс занедужала (її доконала хвороба маркіза де Ф’єрбуа, з яким він побив глека), пан де Шарлюс — може, вперше в житті — наважився провідати її, та ще о такій порі. Ґерман-ти славилися тим, що замість дотримуватися світського життя, змінювали його за своїми звичками (не світськими, як вони судили, а отже, гідними, аби задля них поступитися світськістю). Так, наприклад, віконтеса де Марсант не мала певного дня, але приймала своїх подруг щоранку від десятої до полудня, тимча-сом як барон уранці читав, вештався по антикварах тощо, а візитував між четвертою і шостою. О шостій він їхав до Жокей-клу-бу або катався в Булонському Лісі. Потім я відсахнувся, щоб мене не побачив Жюп’єн; під цей час він ішов на роботу, а повертався додому надвечір, і то не завше відтоді, як його сестрениця подалася десь на село дошивати з ученицями замовлену їй сукню. Відтак, полегшено зітхнувши, надумав не рушати з місця, аби не проочити, коли б це диво збулося, прильоту вже не дуже й сподіваного (бо скільки на шляху перешкод, скільки кілометрів відстані, скільки ризиків та небезпек), — прильоту комахи, посланої здалеку послом до незайманиці, натомленої тривалим чеканням. Я знав, що це чекання було таке саме діяльне, як у чоловічої квітки, пиляки якої самі поверталися так, щоб комасі було легше добратися до пилка; так само жіноча квітка, якби комаха прилетіла, грайливо вигнула б свої слупки і, щоб комаха глибше в неї проникла, потяглася б, мов якась свята та божа, а насправді жагуча дівуля, назустріч, щоб зійтися напівдорозі. Закони рослинного царства підхиляються під вищі закони. Якщо приліт комахи, себто перенесення пилку з іншої квітки, потрібний зазвичай для запліднення, то це тому, що самозапліднення, запліднення квітки самою собою, привело б, як женіння між собою родичів одної сім’ї, до виродження і яловости, натомість схрещування, доконуване комахами, дає новим поколінням цього ґатунку таку життєву снагу, якої не мали предки. Проте це буяння може бути аж надто буйним, ґатунок може розмножитися надмірно; тоді так саме, як антитоксин запобігає хворобі, так саме, як щитовидна залоза не дає нам гладшати, так саме, як поразка карає нас за бундючність, утома — за насолоду і так саме, як сон наснажує нас по зморі, надзвичайно рідкісний акт самозапліднення діє як регулятор, як спуск гальма, повертає до норми відступиицю-квітку. Мої міркування, які я опишу згодом, повернули на інше, і я з цієї квіткової премудрости заходився снувати щось про те, як багато важить у письменницькій творчості підсвідомість, аж це побачив, що пан де Шарлюс уже виходить з маркізиного дому. Він пробув там кілька хвилин. Може, він довідався від сивої родички або від челяді, що маркізі де Вільпарізіс полегшало чи вона вже цілком оклигала від невеличкого нездужання. Гадаючи, що його ніхто не бачить, пан де Шарлюс примружив від сонця очі й лице його зм’якнуло, втратило напругу, яка підтримувалася в барона жвавою розмовою і силою волі. Твар його біліла мармуром; здоровий ніс виставав уперед, тонкі риси вже позбулися суворості, якої надавав їм завжди владний погляд і від якої вони бгалися на шкоду собі; тепер він був щирісіньким Ґермантом, різьбленою статуєю Паламеда XV в комбрейській каплиці. А проте сімейні риси у пана де Шарлюса здавалися одуховленішими, м’якшими. Мені було шкода, що за його дикими вибриками, за його лихослів’ям, за його черствістю, підозрілістю і бришкливістю, за вдаваною брутальністю пропадає його зичливість і добродушність, які так наївно розквітли на його виду тепер, коли він виходив від маркізи де Вільпарізіс. Він мружився від сонця, і тому немовби усміхався; на обличчі його, такому оце погідному і буцімто поверненому до природного свого стану, було щось ласкаве, безборонне, і мені майнула думка, що пан де Шарлюс угнівився б, аби знав, що за ним сочать; бо цей чоловік з його культом мужности і намаганням мужатися в своєму гордому мужанні, чоловік, якому всі здавалися жінкува-тими, нагадав мені в цю мить — стільки жіноцького світилося оце в його рисах, у виразі обличчя, в усмішці — жінку.
