Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 8

Тим часом Котька з Борисом тренувалися далі за програмою. Цілісінький день вони гойдалися на вірьовці, прив’язаній до дерева.

Наприкінці невгамовний Котька сказав:

— Треба катапультуватися. Обов’язково треба катапультуватися.

— А як це ка… ка… ну… оце саме?

— Ти що, не пам’ятаєш, як Титов на тренуваннях разом з сидінням вилітав з кабіни, щоб потім на парашуті спуститися? Це й значить — катапультувався.

— Та пам’ятаю, пам’ятаю… — промимрив Борис, хоч видно було, що він не пам’ятає.

Катапультуватися хлопцям у той день не довелось.

Котька натер собі руки так, що навіть не зміг робити письмових уроків.

Вірьовка теж зовсім перетерлась, бо, коли Натка увечері й собі почала гойдатися, вірьовка несподівано тріснула, і Натка, відлетівши метрів на п’ять, гепнулася в огидну брудну калюжу.

— Здається, я катапультувалася, — прошепотіла Натка, виколупуючи з вуха грязюку. — Добре, що ніхто не бачив.

Три дні тренувань не було — у Котьки гоїлись руки.

А на четвертий день була чудова сонячна погода. Блакитне небо сяяло ласкаво і привітно, навіть не віридось, що десь там, у глибині, жахливий безконечний космос.

На горищі пахло котами, іржавим залізом і тим особливим запахом, який буває тільки на горищі.

Крізь слухове вікно, біля якого причаїлася Натка, видно край даху і глуху стіну сусіднього будинку.

Між будинками — щілина завширшки приблизно з півметра. Там темно, як в ущелині. Внизу— бита цегла, скалки скла і різний мотлох. На даху над щілиною стоять Котька з Борисом. У кожного до пояса прив’язана вірьовка, другий кінець якої протягнуто на горище й закріплено там до крокви морським вузлом.

— Слухай, а ти певен, що буде ця сама… невагомість? — нерішуче питає Борис, з острахом зазираючи в щілину.

— Аякже. Невагомість — це ж і є, коли людина висить у повітрі, ні за що не тримаючись ні руками, ні ногами. Ну, давай!.

У Натки чомусь сильно калатає серце, терпнуть ноги.

Хлопці водночас лягають животами на дах, звішують ноги в щілину і потроху починають сповзати. При цьому вони голосно сопуть.

Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву. Раз! — нема вже й рук. Вірьовки натяглися й тремтять, як струни. У Натки щось обірвалося всередині…

Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Котьчин голос:

— Борько, ну як? Відчуваєш невагомість?

— Відчуваю… Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізає…

Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:

— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже… Н-не можу. Чуєш?

Вірьовки нервово засіпалися, і Котьчин голос прохрипів:

— Гаразд… Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю…

Одна з вірьовок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса: