Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 24

— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.

— Нічого не скажеш — пояснив! — іронічно пхикнув Щур. — Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно- точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно… Га?

— Пх… Щось не пригадую… Хіба що уві сні, може! — з уїдливою посмішкою сказав Павлик.

А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:

— Стривай… так, було, здається… А що? При чому тут бог?

— Нічого, — торжествуюче сказав Щур. — Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж…

— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати, — перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.

— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.

— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш… — єхидно усміхнувся Павлик.

Щур спалахнув:

— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!

І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.

— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли. — А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.

Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:

— Та облиш це — поображається і перестане.

Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!

Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.

Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!

Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.

— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи Сергійкові через плече.

— Нічого… — прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:

— Го!

І завмер у чеканні.

Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.

Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі

— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.

А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.

І от через місяць…

7. Так от хто писав записки!

— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.