Читать «КОСМО-НАТКА» онлайн - страница 24
Всеволод Нестайко
— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.
— Нічого не скажеш — пояснив! — іронічно пхикнув Щур. — Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно- точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно… Га?
— Пх… Щось не пригадую… Хіба що уві сні, може! — з уїдливою посмішкою сказав Павлик.
А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:
— Стривай… так, було, здається… А що? При чому тут бог?
— Нічого, — торжествуюче сказав Щур. — Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж…
— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати, — перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.
— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.
— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш… — єхидно усміхнувся Павлик.
Щур спалахнув:
— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!
І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.
— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли. — А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.
Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:
— Та облиш це — поображається і перестане.
Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!
Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.
Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!
Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.
— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи Сергійкові через плече.
— Нічого… — прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:
— Го!
І завмер у чеканні.
Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.
Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі
— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.
А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.
І от через місяць…
7. Так от хто писав записки!
— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.