Читать «Бот. Ґуаякільський парадокс» онлайн - страница 11
Макс Кідрук
Лясь!
Трісь!
Дрин-н-н!
Палуба затремтіла. Марліни на повній швидкості врізались у днище. Кілька рибин промахнулися і, неначе випущені з підводного човна балістичні ракети, повилітали з води, піднявшись високо над поверхнею — значно вище, ніж Тіто міг би уявити, скориставшись своїми знаннями про море. Провівши рибину поглядом, старий спостеріг, що марлін не перевернувся у повітрі й увійшов у воду хвостом. Неначе бомба. Наче бездушна металева бомба.
Лясь! Лясь! ЛЯСЬ!
— Carajo!
Зціпивши зуби та переборюючи млість, рибалка метнувся до панелі керування, хутко завів «Mercruiser’и» і пересунув важелі керування двигунами на «повний уперед». «Sea Ray 310» заревів, ледь не став дибки, а потім, нахиливши ніс, помчав уперед. Тіто витискував зі старого човна все, що було можна, гнав, не озираючись, на схід, до берега, а його наздоганяли приглушені виляски грому, сердите шипіння збуреного марлінами океану та сповнені болю стогони дезорієнтованого горбатого кита.
Із заходу повіяло холодом. Вологий вітер приніс із собою запах озону.
IІІ
Перші дощові краплі застукотіли об палубу, коли Тіто Мелендес почав розрізняти окремі дерева в буро-зеленій масі, що вкривала берег на сході. Блискавки кресали за спиною рибалки, і грім наздоганяв човен майже миттєво.
Хитавиця посилилася. 6 балів, не менше. Із заходу, зі щільної чорноти, що плювалася громовицями, сунули двометрові сталево-сірі вали, які наздоганяли та легко підхоплювали «Sea Ray 310», примушуючи катер високо задирати корму. Холодний вітер із моторошним кіношним свистом злизував із гребенів китиці білої піни та гнав їх перед валами.
Примружившись, Тіто помітив видовжену світло-сіру ділянку, що розривала суцільну смугу зелені й обліплених кущами скель. Пляж. Чоловік дістав бінокль і, водячи головою вгору й униз, щоб компенсувати гойдання катера, обдивився вільний від рослинності шматок узбережжя.
— Е-е-ет, зараза, — прокректав він, упізнавши невелику, відкриту північним вітрам J-подібну затоку. Бухта знаходилася на сім із половиною кілометрів південніше від Пуерто-Лопес, і Тіто зрозумів, що, поспішаючи втекти від негоди, заплив задалеко на південь. Тепер доведеться завертати й іти паралельно до валів.
Дощ забарабанив із подвійною силою. Окремі цятки від крапель на палубі та носі човна злилися у безформні вогкі плями, що нагадували чорнильні ляпки, а за хвилину дерево та метал усуціль потемніли та стали блискучими від вологи. Рибалка кинув швидкий погляд через ліве плече, мимоволі вищирившись сірій дощовій завісі, що ховала вали, які сунули із заходу, після чого крутнув штурвал уліво, повертаючи ніс катера на північний схід. Невдовзі злива добралася до землі, і берег миттю втратив кольори, його немов затушувало олівцем. Здавалося, що місцями скелі та поблідла зелень провалюються в дощ, без жодного звуку розчиняючись у сірості.
Тіто заспокоївся. Холодний вітер і злива остудили голову. Тепер рибалка не розумів, що, в дідька, так налякало його в океані. Марліни? Горбатий кит? Дивлячись на заспокійливе мигтіння двірників на вітровому склі, Тіто переконував себе, що риб’ячий косяк і очманілий горбань йому примарились. Нічого не було! Гаразд, косяк, можливо, й був, але нормальний, звичайний косяк із марлінів, а не якась безформна зграя, більше схожа на роздрочений осиний рій, відтак Тіто подумав, що перелякався лише через те, що охляв від недоїдання та, напевно, перегрівся на сонці.
