Читать «Таємниця Єви» онлайн - страница 14

– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

– Ми це розуміємо, пане професоре, – озвався Вістович, – я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

– Якщо вбивця був її коханцем, то так, – відповів професор, – хоча йому достатньо було просто знати усі ритуали в подробицях. Як саме її принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощів, пане Вістовичу, і треба бути майстром цієї справи.

– Отже він або сам збоченець, або постійно перебуває в їхньому середовищі?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого підозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такі схильності? – запитав комісар.

– Гадаю, я підібрав би потрібні питання, щоб вивести його на чисту воду, – відповів Тофіль, – але мусимо домовитись заздалегідь. У мене дуже щільний графік. Хоча я завжди готовий допомогти поліції.

Із цими словами він глянув на Фельнера, і той кивнув головою на підтвердження його слів.

– Скажімо, завтра о… – професор дістав з кишені записник і розгорнув його, – завтра о четвертій вас влаштує? Я підійду на Академічну.

– Цілком, – відповів комісар.

Тофіль, здавалось, на цьому хотів попрощатись, проте Вістович запитав його знову:

– Пане професоре, але ж у Лемберзі була не одна така Алоїза Вольфович? Я маю на увазі, що люди з такими вподобаннями, як у неї, мусять якось знаходити одне одного?

– Безперечно, – погодився той, – вона справді була така не одна. Приміром, у кожному пристойному борделі знайдуться одна-дві дівиці, що вміють заподіяти солодкого болю… Проте аристократи часто об’єднуються в закриті клуби, адже відвідувати будинки розпусти небезпечно. До речі, у Відні колись існував таємний «Клуб лікувальної гімнастики». Якось тамтешній поліції стало відомо, що замість гімнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потім злягаються, мов звірі. До справи залучили психіатрів, серед яких був і я. Скажу, тоді мені вперше довелося зіткнутися з таким типом девіантної поведінки…

– А як щодо Львова? – запитав комісар. – Тут вам траплялися такі клуби?

Професор зморщив чоло і відвів погляд убік. Якусь мить подумавши, він промовив:

– Родичі деяких знатних моїх пацієнтів розповідають, що ті часто відвідували кав’ярню «Рембрандт» неподалік Стрийського парку. За їхніми словами, там під виглядом мистецького товариства збирались любителі особливих насолод. Кав’ярню навіть зачиняли, аби їм ніхто не заважав… Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.

– Алоїза була художницею, – сказав комісар, – тож цілком імовірно.

Тофіль раптом виразно глянув на годинник.

– Не сміємо більше затримувати пана професора, – першим скочив на ноги Фельнер, – завтра чекатимемо вас, як і домовились, о четвертій на Академічній.