Читать «Щоденник Мавки» онлайн - страница 3

А Чугайстри приходять щоночі. Усідаються на галявині, виймають свою калинову сопілку і грають. Ох, як вони грають – душу з тебе виймають… І не одна з нас піддалася чару тої музики, вийшла зі сховку, покинувши маму назавжди… А красень Чугайстер, убраний у білу чугу, зазирав своїми блакитними оченятами в душу Мавці, брав за руку і вів за собою. І Мавка зваблено йшла, йшла, щоб не повернутися, і тільки вітер наступного ранку приносив сумну вістку від неї – прощальну пісню.

У кожної Мавки свій Чугайстер. Коли прийшов мій, я його відчула, він ще не почав грати, та я вже знала – то за мною. Бо я – його Мавка, а він – мій Чугайстер…

Він дуже довго приходив. Бо я була доброю чемною донькою своєї мами верби. Я завчила її урок, запам’ятала його. О, як мені хотілося вийти йому назустріч першої ж ночі, станцювати в місячному сяйві, та… Я не виходила. Бо я – Мавка, а він – убивця Чугайстер. І я, завмираючи, слухала палку музику його сопілки, і серце моє плакало та тужило, сміялося та раділо. А ще… воно вперше та востаннє кохало. Кохало мого Чугайстра. І одної літньої ночі я не втрималася: хай я помру, хай він мене зжере, як подейкують злі язики, зжере чи втопить, але це буде після. А зараз я йду слідком за музикою. Адже я – його Мавка.

Ця ніч була незвичайна. Вона засвітила для нас вогні-світлячки, місяць проклав зоряну стежку. Мій Чугайстер грав, і співала моя душа, піднімаючись аж у піднебесся, співала так, що від розімлілості росою вмивалася земля та лагідно дрижала тиша. І я не втрималася. Поцілувала свою матусю і випурхнула на волю. До нього, в обійми музики, у його міцні обійми. І він ніс мене на руках, пригортав ніжно до себе. Зазирала я у його очі: там стільки неба розлито, неба та тепла. Хтось колись переконував, що там живе тільки зимовий день та крига. То неправда. Там – небо.

Він пестив мої перса, цілував очі, уста, кожен вигин тіла, кожну ямку на ньому, пальці рук, пальці ніг… І я ставала під його руками рікою, стікала додолу живою водою, гойдалася в небі зіркою першою, падала вниз зорепадом, щоб воскреснути…

То була незбагненно щедра ніч… Яка закінчувалася. Світанок підкрадався до нас, наче злодій. Роса впала на моє волосся та на його руки. Роса вмила мої очі та його уста. Він узяв до рук сопілку калинову та заграв, заграв для мене… Палко та нестримно, наче востаннє…

Я стояла над прірвою, над бистрою рікою. Черемош бурхливо ніс свої води. Я стояла на кручі і дивилася вниз, я слухала душу мого Чугайстра, голос калинової сопілки. Я була щаслива! Уся співала, ставала небом, зорями, хмарами, вітром… і мені враз захотілося стати птахою і від кохання злетіти в небо. Перший сонячний промінь ніжно ковзнув по горі. Легкий докір був у тому вітанні. Вітер зачаївся у вітті столітніх смерек, бо він чекав, бо він поштар, що приносить від мавок погані вісті. А я не зважала, бо мій Чугайстер грав, а в мені росли та міцніли крила. О, як вабить це бездонне небо вгорі, як зве це безконечне небо внизу. Я – Мавка, яка кохає, і чи потрібні коханню крила? Хочеш літати – лети, і я…