Читать «Щоденник Мавки» онлайн - страница 157

На останній сторінці написано:

«Тобі. Без тебе нічого б у мене не вийшло».

І вже Мавчиною рукою дописано:

«На згадку. Оця книга – моя улюблена друкована дитина. Дякую, Мамаю, що всі ці роки-дні-години-хвилини-секунди, скільки знаємося, був поруч. Я відчувала твою янгольську присутність завжди. Крила за вікном посеред похмурого дня, сон з небесними хорами посеред темного мороку ночі, місток через безодню з тендітних долонь бога… Там завжди був ти – я знаю. Беріг від необачних вчинків, спокус, рятував мою душу, загублену душу Мавки. Думкою, молитвою, словом. Ти – мій янгол і мій учитель. Мавки також мають власних янголів. Кожна з нас має. Та не кожна, на жаль, про це здогадується. Однак я особлива, тому й знаю. У мене все дуже добре. Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую!»

Далі адреса, число, година. Онімів. Утратив відчуття присутності в реальності. Вона завжди знала, що він поруч. Знала і жодного разу не схибила, не дала зрозуміти, бодай натяком, що потребує не лишень янгола у своєму житті, а потребує його фізичної присутності поруч. Отже, не потребує. І не потребувала. Гребувала…

«Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую…» – слова з листа…

«А ти маєш час, Мамаю?» – питало вранці в нього синє небо.

«А ти маєш час, Мамаю?» – питали сонце, дуб, Дніпро, хмари…

«Чи маю час?» – питав себе…

І знав, що час він знайде, бо він мусить почути навіщо. І хто той «Тобі», котрому присвячена книга. І на першій сторінці роману дрібними літерами у верхньому кутику Мавка також рукою вивела-написала: «Тобі!» Навіть не сумнівався, що то присвята не для нього. Бо він, Мамай, то лишень янгол, святий з крильцями: для молитов, для благань, але не для життя.

Ет! А твоя, Мамаю, плоть та кров тоді для чого? Давно хтось дуже мудрий сказав: «Чумацький шлях – то тільки маленька лінія на долоні великого Мамая». А хто тоді вона, Мавка, для Мамая? Зараз здавався собі маленькою родимкою на плечі ніжної Мавки. О, Всесвіте, ти геть чисто змалів!

О, так. Книга присвячена іншому, а для тебе, Мамаю, оті слова наприкінці, виведені розхристаним почерком Мавки: «На згадку».

Нехай. Він переживе. Бо той чоловік врешті зробив-вчинив-зумів-переборов-переміг Мавку, врятував її від Чугайстра. І він хоче її бачити? Так, її! Її та його, того, хто порятував Мавку від самої себе…

Виставкова зала столичного готелю. На вході – охорона. Але в нього запрошення, і тому, попри його абсолютно «неканонічний» вигляд, бо шаровари та вишиванка не дуже пасують до гламурного закладу, козака впускають. Охоронець навіть спромігся натягнути на вуста фальшиву посмішку…

Тут багато картин на стінах, більшість з них – неживі, неприродні. Такий вигляд мають штучні квіти. Так, наче того бідного митця довго мордували, запихаючи в голову всякі бздури, котрими так і кишить сучасне телебачення. Гидливо кривився, оглядаючи мазанину.

Було багатолюдно. І йому, на щастя, доволі легко вдається загубитися в натовпі. Народ відверто витріщається на нього, як на мумію з минулого, і чи не вперше Мамай жаліє, що не зодягнувся у звичайні джинси та якусь там футболку. Бо найбільше бажання зараз мав – не виділятися серед натовпу.