Читать «Листи з того світу» онлайн - страница 9

Співрозмовник схилив голову і, трішки подумавши, відповів:

— На жаль, ні. А що сталося? Знову виселяють?

— Схоже на те. Завалив кімнату знахідками, уже й місця для гостей не залишилося.

Чоловік проявив уроджену кмітливість, запропонувавши вихід із ситуації:

— То в чому проблема? На моєму прилавку завжди знайдеться місце для ваших експонатів. Приносьте.

— Е ні, сюди їм зарано, — відповів я.

Розмови в стилі «перетягування канату» щоразу розважали нас, і ми без проблем розумілися.

— Ще хотів спитати: ви ніколи не чули прізвища Ісаєв? Може, знали когось? Може, батьки щось розказували?

Крамар набрав у легені повітря і неквапом заговорив:

— Батьків моїх війна забрала, синку. А прізвище таке, звісно, чув. Тітка моя троюрідна…

При слові «тітка» я напружився і з надією в очах глянув на Яшу, проте сказані ним слова нічого, крім розчарування, не дали.

— …мала таке прізвище. Уже померла давно і спочиває собі в Ізраїлі, на Батьківщині.

Я невдоволено опустив голову.

— А що сталось, Андрію?

— Нічого такого. Нещодавно знайшов лист. Захотілося більше дізнатися про автора. Може, порадите, із чого пошуки розпочати?

Співрозмовник, задерши голову, абстрагувався від процесу торгівлі.

— А що ми маємо за фактом?

— Лист, автором якого ймовірно була жінка, і темну історію, описану в ньому…

Далі я коротко переказав товаришеві зміст послання та свої припущення щодо розвитку тих подій. Я чекав пропозицій від більш досвідченого чоловіка. На щастя, вони в нього були.

— У вас є два шляхи: військовий і цивільний.

— Тобто? — перепитав я, утрачаючи терпець.

— Якщо ваша версія про приналежність Родіона до лав Радянської армії правильна, то можна звернутися до військового архіву. Але, на мою думку, починати треба з РАЦСу, а точніше — з його тодішніх виписок, де обов’язково мусять бути дати смерті немовлят і, звісно, певні відомості про їхніх батьків. Так питання може бути вирішене.

Приятель, безумовно, мав рацію.

— Ви дуже розумний чоловік, Яшо.

Крамар крутнув головою й іронічно парирував:

— Ще невідомо, Андрію, хто з нас розумніший: я — мудрий і досвідчений єврей, чи ви — студент, який користується моєю мудрістю безкоштовно.

Висновок продавця звеселив нас обох. Насміявшись, крамар узяв свій телефон.

— Гаразд, а тепер — до справи. Знайдіть-но мені тут Валентину Семенівну.

Я взяв до рук стареньку «нокію», відшукав потрібного абонента і натиснув кнопку виклику.

— Алло, Валечко? Привіт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?.. Ну і слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працює в загсі?.. Допомога потрібна, невеличка… Що? У відпустці?.. Гм… — Обличчя Яші спохмурніло, та зразу проясніло. — Недовго? Гаразд, зачекаємо, нам нікуди спішити… Ага, нехай. Спасибі тобі!

Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.

— Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.

— А вона не у Львові?

Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.

— Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.

Важко було сперечатися із філософськими роздумами Яші, тому я щиро подякував йому за пораду і вирушив до трамвайної зупинки. Довелося підбігати до вагона, щоб не спізнитися на пару.