Читать «Листи з того світу» онлайн - страница 18

Наступні події вечора хаотично змінювалися, мігруючи від розпивання слабоалкогольних напоїв до незграбних фліртувань із дівчатами. Пам’ять почала відмовляти мені вже після другої пляшки пива і зовсім зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далі — суцільна амнезія.

Привели мене до тями пульсуючі удари у скронях. Вони потрапляли точно в ціль, викликаючи нестерпний головний біль. Похмільна «головотроща» ускладнювалася пекельною посухою в горлі. Я насилу продер очі й підвівся. Розгледів на столі горня, ймовірно з водою. Переконавшись, що то не міраж, я схопив кухлик й одним махом спорожнив його.

«Мабуть, Петро Петрович, помітивши мій стан, потурбувався, — виснував я з полегшенням. — Чоловік зрозуміє чоловіка з півслова. А чи зрозуміла б таке Ельза Олександрівна? Байдуже! Ідеальних людей не існує. Бо той самий Петро Петрович, який урятував мене від зневоднення, так і не змирився з моєю пристрастю до колекціонування старожитностей».

Під монотонне пульсування головного болю я ще кілька годин пролежав у ліжку, обдумуючи план евакуації з цієї квартири на іншу.

Упродовж кількох наступних днів ми з друзяками мали етапувати мої речі на місце їхнього нового заслання. Почали з найнеобхіднішого: одягу, начиння, книжок, журналів і деяких найцінніших для мене знахідок. Прихопили також мішок картоплі та півмішка цибулі. Справа була не з легких, тому ми вирішили, що однієї ходки на сьогодні досить. Увесь новоприбулий багаж склали в коридорі.

Залишившись наодинці, я взявся за облаштування своєї кімнати, витративши на це кілька годин. Надвечір до мене зазирнула Ельза Олександрівна.

— Це всі ваші речі?

У її словах не було жодного негативу чи докору, але щось мене збентежило.

Її очі. Сьогодні вони здавалися надто втомленими і ніби заплаканими.

— Ні, але більшість уже тут.

— Ходімо, вип’єте кави, перепочинете.

Попри пізній для кавування час, відмовити господині дому я не наважився. Кава парувала у філіжанках, сповиваючи простір кухні предивним ароматом.

Руки Ельзи Олександрівни чомусь тремтіли. Спроби приховати це зводило нанівець блюдце, що зрадливо подзенькувало, коли вона клала на нього чашку. Я також відчував напруження, що зависло в просторі, але пояснення йому не знаходив. Урешті жінка обхопила горня обома руками й більше не намагалася прилаштувати його на місце. Після паузи обопільного зніяковіння я заговорив перший:

— Бачу, кава для вас не лише робота, а й джерело насолоди.

— Можливо. То де ви навчаєтеся? — швидко знайшлася вона.

— У Політехніці, на реставратора.

— Зрозуміло. А звідки будете?

Питання виявилося ударом під дих. Несподівано для себе я опустив голову.

Схоже, Ельза Олександрівна розумілася не тільки на кавовій гущі, а й на людських емоціях, бо, помітивши мій розпач, спитала:

— Ви не хочете про це говорити?

Перш ніж відповісти, я сьорбнув кави.

— Ми з батьками жили в Дрогобичі.

— Жили?

— Так. Зараз усе змінилося…

Мені не хотілося говорити про минуле з майже незнайомою людиною, тому я вмовк.