Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 206
Віктор Близнець
Майко так це сонно й щиро розказав, що всякий би йому повірив.
І Стась готовий був повірити, та була, як дід Яким любить казати, одна заковика: чого ж він ніби тікав од хлопців і пом’ятого рубчика ухопив од бабці.
Зараз, правда, було не до копирсання в цьому, та й Майко раптом сказав таке, що страшно здивувало Стася:
— Хочеш, я тобі довбанку днів на п’ять дам, а то й назовсім?
Ну от! Це вже був зовсім несподіваний поворот!
— Я передумав, — сказав Майко. — Я оце надивився в нашому магазині на одну штуку — добряча палатка! От якби таку купити. І уявляєш: стоїмо на березі, під старою вербою, та з ночівлею, а над головою гроза й буря.
Не встиг Майко насмакуватися новою своєю вигадкою, як загуркотів у протоці, що петляла між лозами, моторчик. Хтось плив між пісками, в тих глухих заростях, де у них ночували городські компанії дикунів. Моторчик торохтів, човен губився між лозами, та раптом Стась помітив — оранжева жакетка! І він згадав оту куртку: буря на річці, спалах блискавки, крик Гаркавки з темряви — і двоє на човні, один саме в такій оранжевій…
— Майко, ти бачиш їх?
— Бачу! — Майко холодним приціленим поглядом провів їх. — Човен у них з сильним мотором. І намет я їхній бачив, десь там, на Мочарах.
Мочарами у них називали глухувате місце за протокою, на озері, вода якого висихала влітку і все заростало там очеретами, осокою.
Та скоро хлопці забули про них, про тих двох, що попливли в Мочарі. Сьогодні справді було свято для Стася — він години три підряд гріб і гріб на човні вниз, а тоді гріб до баржі, аж натер собі руки до водяних пухирів. Щеміло в плечах, тіло пашіло, та було й радісно: на своєму, на гуртовому човні намахав веслом, а Майко ще й пообіцяв: хочеш, я тобі віддам.
Хто б з хлопців не зрадів, не дав волю своїй фантазії: де тільки не побуває, не поплаває він на своїй довбанці.
Сонце припікало, короткі тіні лізли за гори, коли він сховав довбанку, і Майко раптом сказав:
— Слухай, я до тебе зайду після обіду. Є в мене одне діло. Добре?
Кивнули головою і розійшлися…
ДО АНТОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ ДІТЕЙ
Автобіографія
Товариші упорядники!
Народився я року тисяча дев’ятсот тридцять… але тут і починається плутанина в моїй біографії. Справа ось-бо в чому. Коли першої післяокупаційної осені пішов я до школи, суспільство зацікавилось моїми анкетними даними. «Рік народження?» — запитала вчителька. Я солідно підсмикнув парусинові штанці і сказав щиросердо: «Не знаю, тьотю…» — «А метрика?» — здивуєтесь ви. Яка там, шановні, метрика, коли душа ледь трималася в тілі. І сільрадський архів з усім казенним майном, що здатне було горіти, з’їла холодна воєнна зима. Отож солдатські діти були часто-густо «безпашпортні». У школі (а це була початкова школа, що тулилася в темній комірчині) так визначали тоді вік удовиченків. Нас, голомозих, вишикували під стіною. Експертна комісія — старенька вчителька і завгосп — пильно оглядала кожного в шерензі, роблячи відповідні записи в гросбусі: якщо ти з пушком під носом, пиши — переросток, якщо без пушку — недоросток. Я потрапив до безвусих. Але, мабуть, відчував, що колись упорядники антологій вимагатимуть точніших біографічних даних. Тому-то й звернувся за довідкою до інстанції, найавторитетнішої в таких питаннях, тобто до матері. Ненька довго пригадувала, коли ж з’явилась на світ її четверта дитина. «Що в голодовку, це точно, — сказала мати. — А от о якій порі?.. Дай боже пам’яті… Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку — кап-кап, стеля потекла. О' Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло… дівчатка з глини яєчка ліпили — видно, сердешні, до паски збирались…»