Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 176

Попрощаюся з дубом, щоб не вмер, не поплив у море без мене.

Бачите: люди по-своєму рятують дерева. Вирубують крайні, ті, до яких уже підступила ріка. І тепер чорніють на кручі, над самим берегом, великі потріскані пні. Пнів стає більше, а дерев менше, он за ними просвічує білими стінами селище, скоро й хати почне зносити Десна.

А колись, не так уже й давно, великий дубовий гай стояв тут, на високому березі. І які дуби тут росли! В три обхвати, могутні, по сорок лелечиних гнізд наколисувалося на них. Та вже й половини дубів тих нема. Хтозна, чи то ліс заступив дорогу Десні, чи то вічний неспокій, така робота води — руйнувати береги, але от я бачу: крутим коліном вперлася Десна в цю високу піщану стіну, і тепер підриває, підриває її на повороті ріка, щороку наступає на ліс, а вимитий пісок виносить на той берег, на лівий рівнинний, і відкладає там золотими островами. Гляну я з висоти і бачу: аж он далеко, де зараз озера-стариці, де луги, де новий молоденький лісок погнався, аж там колись був старий берег Десни, та вода і ріка взяли своє: все перетерли, змили, знесли за водою.

Кри-крінь, казав мій дід, і крила перетираються на сивий порох, а літа молоді — що від них залишається? Спогад та смуток, та онуки-бусленятка, що розлетілися по всіх світах!

А тут, розказував дід, в старих дубах було колись наше лелечине царство, і лелек водилося не так, як зараз, коли ми в сухі сосни перебралися, не сотня-друга, а тисячі. А що було в сиву давнину — і не згадати всього! Прадід мого діда говорив, що саме на цьому березі стояв священний дуб Перуна. В тому дубі було вирубано лик язичницького бога, і був той бог прикрашений палаючими вуглинками, іклами вепра, золотим шоломом. А під дубом горів вічний вогонь. І коли пливли човнами гості-купці до Києва або до Новгорода, везли шкури і меди, то саме тут вони зупинялися, на священному місці, і жертви приносили Перуну, і брали в дорогу перунів вогонь з багаття.

А варяги, а розбійники, а битви які тут гриміли, а дерева як ламало грозою і бурею!

Та кру йому, та ще й крінь усьому тому, бо ось інший вогонь мені згадався, з недавнього часу: як почалася війна, і наступали танки, і падали тут бомби, і наші лелечині гнізда вогнем і димом викидало в небо.

Але чого це лихо спливло мені на пам’ять? Я ж лечу додому з гостинцем для онуків, і небо синє, і зорі на добру погоду мерехтять, і баржа спить, і хтось легенько стукає по ній ключем.