Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 162
Віктор Близнець
Робота кипіла, а хмари сунули, сунули з пущі, чорною поволокою закривали небо. І щось гримкотіло під хмарами. Стовуси й тривуси думали, що то грім. Аж ні, погримувало, вибивало в бубон десь збоку, коло Щербатих скель. Якийсь шум, якісь глухі удари, виторохкування, тріскотнеча наростали, від скель перекочувалися до лісу.
Всі кинули роботу і напружено прислухалися.
— Чуєте? Як в трубу гуде…
— Може, там похорон?
— Та ні, це ті самі, з печер…
В гурті перемовлялися, і спершу ніхто й не помітив, що Сиза коло них уже нема. Його повело. Так, так, Сиза повели ноги! Він приклав руку до вуха, вслухався в гул із темряви, а ноги самі переступали, намацували стежку і швидше, швидше витупували — туди, на гул з ночі.
Огледілась першою Мармусія.
— Сизе, ви що? Ви куди? А наша розмова!
Сиз раптом став, сам здивувався, що так далеко занесли його ноги від гурту.
Мармусія кинула лопату на плече, в один змиг опинилася коло брата. Чублик теж взяв грабарку, як ратище, і виріс на стежці третім.
Сиз тільки розвів руками: що з вами робити, га?
Осміхнувся, потискав за плечі доброго й славного Чублика, а Мармусії сказав:
— Ми підемо вдвох, з Чубликом. В нього дуже щасливі ноги в дорозі. А тебе прошу — стережи музей. Вони, оті печерні, страх бояться твого весла. Збережи, послухай мене, Мармусіє, наші світлячки! Без них, — Сиз одвернувся, ніби добираючи слова, і стиха додав: — Без них і життя мені вгасне, ти знаєш…
Весь гурт залишився над озером докінчувати кручу, а двоє пішли, пошурхотіли стежкою, перебралися через луг, де, ніби чорна вода, стояла темрява пізньої ночі, і вглибилися в ліс.
Ніколи, здається, не було так похмуро в лісі, як зараз. Хвоя, хмарне небо, гущина. Тільки зіркі очі стовусів могли в цій непроглядній пітьмі знаходити зарубки на деревах й вибирати дорогу. Чублик тихо ступав за Сизом і озирався: вітру не було, душно й вогко під густою кроною, проте ліс не мовчав. То щось трісне, то прошелестить в листі, а то раптом десь за спиною, на їхніх слідах…
— О, чуєте? Хтось наче йде за нами назирці!
— Може, то страшили?
Сиз став, показав Чубликові пальцем:
— Т-с-с!..
От воно… десь позаду. Ніби крався за ними якийсь обережний нічний звір.
Вони йшли далі, а ті шелестіння й звуки настирливо супроводжували їх. В якусь мить Сизові здалося: війнуло, донесло із темряви знайомим ароматом. Тонко-тонко запахло ранньою фіалкою. Так могли пахнути лише улюблені духи Мармусії, але цур — Мармусія вже, видно, повернулася додому і стерегла його скарб.
Йшли знайомими стежками, через вигорілий ліс, через місток-колоду на Кабанячій річці, через заболочену низовину. І скрадливий тріск супроводжував їх, одного разу навіть почулося за деревами глухувате прикашлювання. Хто крався за ними?
Може, притаєний вивідник печерних? Та скоро Сиз і Чублик забули про ті звуки. Чим далі пробиралися вони за річку, тим сильніше вибубнювало і вигримувало десь там біля скель.
Сиз обережніше, тихіше прокрався густим чагарем. Залягли вони перед широкою галявиною і зовсім близько побачили щось приголомшливе.