Читать «Хлопчик і тінь» онлайн - страница 152
Віктор Близнець
Вилізли вдвох на мох і, вкрай знесилені, впали.
— Діду, як ви тут опинились? Яким духом?
— О сину, — прохрипів дід, — зі мною таке було! Сидів я на березі, розплутував сіті на рибу. Коли «рах!» — вискочили з кущів якісь потвори, лантух мені на голову і понесли в печери. Ганяли мене там, ганяли, аж поки не впав я, не провалився в ущелину. Бовтнувся — і по шию пірнув у річку! Та добре, що я старий і легкий, мов сухі коноплі, вода й понесла мене, понесла під кам'яними челюстями і вже аж тутоньки, за соснами, викинула на світло.
В сонній голові Сизові майнуло: «Лапоня… Печери… Давно стовуси казали, що Кабаняча річка справді витікає з-під гір. Може, вона й винесла з печер діда Лапоню, який впав отоді в підземне русло, в ручай». Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Довго кліпав, протирав невидющі на сонці очі і от розгледів: на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Трясли списами й горлали в долину:
— Рах! Рах!..
Зараз вони кинуться обнюхувати землю, нападуть на Сизів слід і помчать лісом — в погоню!
Треба було вставати, тікати, рятуватися.
Та голова сама липла до м'якого моху. А зморений Лапоня, він спав непробудно, згорнувшись сивим клубочком. Сиз тільки подумав: «Де Вертутій, де Чублик, вони б не дали загинути». Та ще згадалось йому:
«Ех, якби це чашку кави, щоб Мармусія своєю рукою… Ко-ро-хоро… два ковточки всього… Вони б враз підняли на ноги, вони б влили такої живлючої сили».
І поки він чмокав, сонний, облизував губи, гурт здоровил уже котився з гори, оглушуючи ліс дикими криками.
Розділ дванадцятий
Мармусія з веслом на озері. Троє на човнах.
Хто швидше — ті чи вони?
Мармусія приготувала дві чашечки кави і внесла в кабінет:
— Прошу вас, Сизе Дванадцятий. Сьогодні питимете каву з маленьким сюрпризом: я вам всипала трішечки молотого насіння настурції. Покуштуйте, аромат надзвичайно тонкий.
Глянула — Сиза в кріслі не було. Не диміла, як завжди, його люлька, і голубі кільця диму не вились над головою.
Мармусія холодно й здивовано повела бровою. Вона любила точність: саме зараз Сиз XII випивав дві чашечки коро-хоро.
— Сизе, де ви? Кава холоне.
Виглянула в коридор. Всі двері в музейних залах були відчинені, німо й відчужено горіли в глибині самотні ліхтарики і віяло з довгих темних галерей якоюсь настороженою пусткою.
Мармусія спохмурніла. Її охопили недобрі передчуття. Вона швидко пройшлась коридорами, заглянула в один зал, в другий.
Ніде нічого не було.
Тільки валявся на підлозі розчавлений шматок березового пенька-гнилички. Чому на підлозі, чому він розчавлений? А то що? Вона пригнулась і от — не що інше, як хтось потоптався, хтось залишив латки — сліди величезних підошов.
Мармусія захвилювалась дужче, хоч і вміла (бо так була замолоду вихована) стримувати свої почуття.
Напнула чорну хустку і, ніби ще вища у довгому, строго пошитому платті, вийшла з корча. А тут — нова оказія. Лежав на землі розбитий ліхтарик, і хтось притоптав млинок. Не хотіла, а воно само пригадалось їй: спалений ліс, гурти диких заброд, що никають, ховаються в темних хащах і чигають на стовусів.