Читать «Бріда» онлайн - страница 96

— Таким є життя, — сказав Наставник Вікки. — Воно не може відбуватися без помилок. Клітини точно відтворювали одна одну протягом мільйонів років, а потім одна помилилася. І в результаті виникла можливість щось змінити в цьому нескінченному повторенні.

Бріда, засліплена, дивилася на море. Вона не запитувала, як їй щастить дихати в такому середовищі. Вона могла чути тільки голос Наставника, й не могла пригадати нічого, крім подорожі, яка почалася з пшеничного поля.

— Саме помилка запустила світ у рух, — сказав Наставник Вікки. — Ніколи не бійся помилитися.

— Але ж Адам і Єва були вигнані з раю.

— Й одного дня вони повернуться. Уже знаючи про чудеса неба й чудеса світу. Бог знав, що робить, коли привернув увагу обох до дерева Добра й Зла.

Якби Він не знав, що вони з’їдять яблуко, то нічого їм не сказав би.

— Навіщо ж він сказав?

— Щоб запустити Всесвіт у рух.

Сцена змінилася, й тепер навколо неї знову була пустеля з великим каменем посередині. Був ранок, і рожеве світло стало розливатися над обрієм. Наставник Вікки підійшов до неї з плащем.

— Я висвячую тебе. Твій Дар — знаряддя Бога. Зроби все, щоб він став добрим знаряддям.

Вікка підняла обома руками сукню наймолодшої з трьох жінок. То була символічна пожертва кельтським жерцям, присутнім на церемонії — їхні астральні тіла літали над деревами. Потім обернулася до дівчини.

— Підведися.

Бріда підвелася. На її голому тілі танцювали тіні від вогнища. Одного дня це саме полум’я пожерло інше тіло. Але ті часи відійшли в минуле.

— Підійми руки.

Дівчина підняла руки. Вікка її вдягла.

— Я була гола, — сказала вона Наставникові Вікки, коли він накинув на неї плащ. — І мені не було соромно.

— Якби не існувало сорому, Бог не довідався б, що Адам та Єва з’їли яблуко.

Наставник Вікки дивився, як сходить сонце. Він здавався неуважним, але Бріда знала, що це не так.

— Ніколи не знай сорому, — провадив він. — Приймай те, що пропонує тобі життя, й намагайся пити з усіх чаш, які перед тобою стоять. Ти маєш спробувати всі вина — якісь по кілька крапель, а якісь — випити до дна.

— А як я зможу відчути різницю між ними?

— На їхній смак. Лише той спроможний визначити добре вино, хто спробував вина гіркого.

Вікка обкрутила Бріду й поставила її перед вогнищем, а сама перейшла до наступної з жінок, які мали бути висвячені. Вогонь перехоплював енергію її Дару, щоб він міг повніше виразити себе в ній. У цю мить Бріда мала спостерігати, як сходить сонце. Сонце, яке освітлюватиме решту її життя.

— Тепер тобі пора йти, — сказав Наставник Вікки, коли сонце викотилося з-за обрію.

— Я не боюся свого Дару, — відповіла Бріда. — Я знаю, куди йду, і знаю, що мені робити. Знаю, що хтось мені допоміг.

Я вже тут була раніше. Тут були люди, що танцювали, і таємний храм Традиції Місяця.

Наставник Вікки не сказав нічого. Обернувся до неї і зробив знак правою рукою.

— Тебе прийнято. Нехай твоя дорога буде дорогою Миру, у хвилини Миру. І дорогою Битви — у хвилини Битви. Ніколи не змішуй ці хвилини.