Читать «Бріда» онлайн - страница 17

— Лоренсе, — сказала вона нарешті після тривалої мовчанки, під час якої обоє спостерігали човен, що пропливав повз них. — Дозволь мені поставити запитання, яке може здатися тобі абсурдним: чи можливо з погляду фізики, щоб атоми, з яких складається моє тіло, перебували в тілі іншої людини, котра жила раніше від мене?

Лоренс подивився на неї зляканим поглядом.

— А що, власне, тобі хочеться знати?

— Лише те, про що я тебе запитала. Це можливо?

— Вони перебувають у рослинах, у комахах, вони можуть перетворитися на молекули гелію й відлетіти на мільйони кілометрів від Землі.

— Але чи можливо, щоб атоми з тіла людини, яка вже померла, перебували в моєму тілі й у тілах інших живих людей?

Протягом якогось часу він мовчав.

— Так, це можливо, — відповів нарешті.

Десь далеко заграла музика. Вона долинула з баржі, що пливла річкою, й навіть іздалеку Бріда бачила силует матроса в рамці освітленого вікна. То була музика, що нагадала їй роки ранньої юності і принесла із собою атмосферу танців у школі, запах її кімнати й навіть колір стрічки, якою вона зав’язувала свій «кінський хвіст». Бріда зрозуміла, що Лоренс ніколи не замислювався над її запитанням і, певно, в цю мить думав про те, чи в його тілі не перебувають атоми з тіл стародавніх воїнів-вікінгів, з вулканічних вивержень, із тіл доісторичних тварин, які так загадково зникли.

Втім вона думала зовсім про інше. Вона хотіла тільки знати, чи чоловік, який тепер так ніжно її обіймав, був колись її частиною.

Баржа підпливла до них зовсім близько, й музика, що звучала на ній, заповнила все навколо. Люди, які сиділи за іншими столами, теж урвали свої розмови, намагаючись зрозуміти, звідки долинають до них ці звуки, бо всі мали дитинство та юність, танці у школі, усі колись утішалися казками про непереможних воїнів і чарівних фей.

— Я кохаю тебе, Лоренсе.

І Бріді дуже захотілося, аби цей хлопець, що стільки знав про світло зірок, мав у собі бодай частку від того створіння, яким колись була вона.

«Нічого в мене не виходить».

Бріда сіла на ліжко й узяла пачку сигарет, що лежала на нічному столику біля його узголів’я. Усупереч своєму звичаю, вона вирішила закурити натщесерце.

Залишилися тільки два дні до її наступної зустрічі з Віккою. Протягом цих двох тижнів вона не втрачала певності, що зможе показати себе в якнайліпший спосіб. Вона поклала всі свої надії на процес, якого навчила її та гарна й таємнича жінка, й протягом усього часу докладала всіх можливих зусиль, щоб не обманути її сподівання; але колода карт не хотіла розкривати їй свою таємницю.

У три попередні ночі щоразу по закінченні свого експерименту вона відчувала бажання заплакати. Вона почувала себе незахищеною, самотньою й мала таке враження, що велика нагода прослизає в неї між пальцями. Не раз її змагало відчуття, що життя ставиться до неї не так, як до інших людей: їй надавалися всі шанси для того, щоб вона могла чогось досягти, та коли вона вже наближалася до своєї мети, земля під нею розколювалася, й вона падала у провалля. Таких невдач вона зазнавала у своєму навчанні, у стосунках із кількома чоловіками, в яких закохувалася, у мріях, якими ніколи не ділилася з іншими людьми. І те саме відбувалося з дорогою, якою вона хотіла піти.