Читать «Клуб Боягузів» онлайн - страница 10

Оля затято мовчала, і тоді заговорив її кирпатий тато.

— Сталося ось що. Сьогодні вранці я не дорахувався купюри в сто гривень. Ми вдома не особливо ховаємо гроші. Тобто, ніякого сховку в нас нема. Але ці я відклав на купівлю нового комп'ютера, і вони лежали окремо в конверті, в шостому томі повного зібрання творів Івана Франка. Я прекрасно знав, скільки там має бути грошей. Тому, коли не дорахувався однієї сотні, дуже здивувався. Саме в цей час повернулася Оля. Вона зранку ходила кудись до подруги. Я не хочу думати про свою доньку погано. Але все ж запитав, чи не брала вона часом гроші з конверта. Реакція виявилася несподіваною: Оля відразу почала плакати. Тоді пояснила — сто гривень її просила позичити подруга. Оля побоялася просити в мене, і я її розумію. Вона не думала, що я раптом візьму цей конверт, і це вона мені теж пояснила. Для чого подружці такі гроші і як вона збиралася їх повертати, ми з'ясуємо пізніше. Бо проблема, як ми бачимо, не в цьому. Оля йшла до подруги, мала при собі сто гривень. Несподівано на неї напали просто в центрі Львова, біля площі Ринок, і відібрали гроші. Тому вона, налякана, і прибігла додому. За словами Олі, це сталося, — кирпатий глянув на годинник, — вже майже годину тому. Я не втрачав надії знайти негідника. Хоча, погодьтеся, надія була примарною.

— Навіть дуже примарною, — погодився клаповухий міліціонер.

— Але несподівано для мене Оля упізнала свого кривдника. І ось тепер...

— Я помилилася...

Це прозвучало дуже тихо, але присутні все одно почули. Тато нахилився до Олі, з очей якої текли сльози.

— Що? Що ти кажеш?

— Помилилася... Він... Цей хлопець... Схожий... Тільки не той... Я злякалася... дуже... Тому до пуття не розгледіла його... І показала на цього... Ну, на нього... Ось... Вибачте мене...

Тишу, яка нависла після цього зізнання, враз порушив гармидер. Говорили всі хором. Денис кричав: «Казав же вам, це не я!» Кирпатий тато заспокоював доньку: «Нічого, нічого, прикро, але буває!» Свідки в один голос звинувачували вусатого міліціонера Петровича у свавіллі і жорстокому ставленні до дітей. Сам Петрович накинувся на кирпатого тата: «Чого ви мені голову морочите весь цей час!» Щось пояснювали двоє міліціонерів.

А потім у весь цей рейвах увірвалися, мов тайфун, пані Люба в супроводі Максима, Мавки та Оксани. Денис зрозумів — він врятований.

Глава 7

Таємниця Олі

Щойно вся компанія вийшла з міліцейського відділку на волю, Черненко дав волю почуттям:

— Ось така вона — їхня галицька гостинність! — визвірився він на Білана. — Ще б трохи — і носили б ви мені передачки!

— Я тут до чого? — розгубився Максим.

— Ти мене підбив сюди їхати! — не вгавав Денис.

— А ти маленька дитинка! Поманили тебе пальчиком — ти і поїхав?

Розумів Максим — несправедливі ці слова. Та нічого не міг із собою вдіяти: закиди йому приятель теж несправедливі робив. До честі пані Люби і дівчат, вони не втручалися в хлопчачу суперечку. Денис пережив не найкращі хвилини в своєму житті, і тепер мусив випустити пару. Добре хоч, що в нього вистачило розуміння не вихлюпнути всю свою жовч та образу на дівчаток і старшу, до того ж — малознайому жінку. Невідомо, як довго хлопці могли сперечатися і чим би все це завершилося, якби раптово не втрутився той самий кирпатий чоловік, батько пограбованої дівчинки Олі. Вони вийшли трошки пізніше і, очевидно, думали, що ображена ними компанія вже пішла. Бо зайвий раз зустрічатися з тими, кого ненавмисне оббрехали, тато з донькою навряд чи хотіли. Однак, суперечка затримала всіх біля міліції, і кирпатий з донею стали випадковими її свідками.