Читать «Шоколад із чилі» онлайн - страница 6

Коли піднялася сходами (ліфт не працював) на останній поверх кам’яниці, де був її ліцей, подумала, що цей будинок того вартий. У порівнянні зі старою гімназією це означало геть іншу якість життя. «Цікаво, як виглядає Касьчин ліцей», — майнула думка. Каська потрапила до престижного ліцею в центрі, де, кажуть, усі зі шкури пнулися, щоби бути кращими. Цікаво, як її сестра дасть собі раду із цим. Знаючи Касьчину рішучість, Лінка не сумнівалася, що та чудово впорається.

Штовхнула засклені двері й увійшла до холу, завішаного картинами й чорно-білими фотографіями, учнівськими роботами. Коридор був порожній, тільки біля зачиненого кіоску стояли дві жінки.

— Перепрошую, а де урочиста лінійка? — Лінка проковтнула слину від хвилювання.

— Усі в костелі, — відповіла вища, у кольорових смугастих колготках. Лінка не уявляла собі, щоб якась учителька в гімназії прийшла в таких на роботу.

— У костелі? А я й не знала…

— Це не обов’язково.

— Але я думала, що лінійка о десятій.

— Ні, на десяту до костьолу. А тут збираєтеся об одинадцятій тридцять. Адже ви отримали мейлом запрошення, — жінка із підозрою глянула на Лінку. — Я ж сама надсилала. Ти що, не отримала?

— Не знаю… Мама отримала повідомлення. Сказала мені, що на десяту.

— Бачиш, Ганко, — звернулася жінка до подруги, — оце і є те, що я називаю набутою неграмотністю. Отримали, прочитали, але ніхто однаково нічого не зрозумів. Не здивуюся, якщо зараз ще хтось прийде.

Лінка вже хотіла було образитися, та цієї миті двері розчахнулися, і вбіг засапаний хлопчина. Невиразний блондин, в окулярах, на голову нижчий за Лінку і вдвічі ширший. «Цей уже точно далекий від моди вулиці Хмельної», — подумки захихотіла дівчина. У хлопця не лише були найтовстіші окуляри, які їй доводилося бачити, схоже, що він узагалі не переймався урочистістю і своїм іміджем. Вбраний був у звичайні джинси й китайську футболку. На ногах білі кросівки.

— Перепрошую, а де лінійка першого класу ліцею? — пробубонів він зі швидкістю кулемета.

Він виглядав так само спантеличеним, як і Лінка. Стояли одне навпроти одного, не знаючи, що сказати.

— А ви першокласники, еге ж? — зглянулася інша жінка, вбрана в усе чорне.

Обоє дружно кивнули.

— Ну, то йдіть собі кудись на кока-колу чи що. Може, десь уже й відчинено.

Вони проминули вулицю Новий Світ і увійшли до «Старбукса». Тут якраз відчинили. Лінка раділа, що взагалі захопила якісь гроші, інакше було б незручно, довелося б викручуватися, щось вигадувати. Хоча звісно, у її фінансовій ситуації викинути дванадцять злотих на каву-лате було справжнім ідіотизмом. Тим більше, що хлопець не здавався особливо симпатичним. Його звали Оскар.

— У якій гімназії ти вчився? — запитала Лінка, бо розмова якось не клеїлася.

— Це не у Варшаві, — відрубав той, помішуючи маленьке еспресо без молока.

Лінка подумала, чому він купив таку каву: тому, що вона була найдешевша, чи може, справді полюбляв еспресо?

— А де?

— Це маленьке містечко, ти не знаєш. На морському узбережжі.

— На морі? Клас! — захоплено сказала Лінка. — Як воно — жити біля моря? Мабуть, почуваєшся так, наче весь час канікули?