Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 98

— Я мав гостя, — сказав Барні наступного пополудня, коли Валансі повернулася з чергового квіткового походу.

— Кого? — Валансі була здивована, але не надто. Саме почала перекладати суничник у кошик.

— Алена Тернея. Він хоче малювати тебе, Місячний Промінчику.

— Мене! — Валансі впустила кошик зі суничником. — Барні, ти з мене глузуєш?

— Ні. Він для цього й приходив. Просити мого дозволу, щоб намалювати мою дружину, — як Дух Маскока чи щось подібне.

— Але — але, — сказала Валансі, запинаючись — Ален Терней малює лише — лише —

— Вродливих жінок, — закінчив Барні. — Засвідчено. Що й треба було довести. Місіс Барні Снайт — вродлива жінка.

— Дурниці, — заперечила Валансі, нахиляючись, щоб поправити свій суничник. — Барні, ти чудово знаєш, що це дурниці. Я й справді виглядаю куди краще, ніж торік, але я негарна.

— Ален Терней ніколи не помиляється, — відповів Барні. — Забуваєш, Промінчику, що є різні види вроди. Твою уяву заполонив дуже тривіальний тип твоєї сестриці Олів. О, я її бачив, — вона ефектна, але ти ніколи не піймаєш Алена Тернея на бажанні її малювати. Якщо вжити грубу, але виразну сленгову фразу, в неї що в магазині, то все на вітрині. Але у твоїй підсвідомості закарбувалося, що ніхто не може бути вродливим, якщо він не нагадує Олів. Крім того, ти пам’ятаєш своє обличчя з тих днів, коли твоя душа не мала права просвічувати крізь нього. Терней щось там мені тлумачив про твою лінію щоки, коли ти озирнулася через плече. Я часто тобі казав, яке враження це справляє. А вже на пункті твоїх очей — тут він зовсім здурів. Якби я не був абсолютно певний, що це в нього чисто професійне, — він буркотливий старий кавалер, — то вже почав би ревнувати.

— Але я не хочу, щоб мене малювали, — промовила Валансі. — Сподіваюся, ти так йому і сказав.

— Я не міг йому цього сказати, бо я справді не знав, чи ТИ цього хочеш. Зате сказав, що Я цього не хочу. Я не хочу, щоб портрет моєї дружини висів у салоні для загального огляду або ж належав комусь чужому. Бо я, звісно, не зможу його купити. Отож, Промінчику, навіть якби ти згодилася позувати, твій тиран-муж не дозволив би цього. Терней дещо вийшов з берегів. Він не звик до відмов. Його бажання — це майже королівські накази.

— Але ж ми баніти і знаходимося поза законом, — сміялася Валансі. — Перед жодними наказами не схиляємося, — жодній владі не підкоряємось.

У глибині серця вона зухвало подумала:

— От би Олів дізналася, що Ален Терней хотів мене малювати. МЕНЕ! Маленьку-стару-панну-Валансі-Стірлінг-якою-вона-була.