Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 89

Звичайно, траплялися дощові дні, коли Маскока ставала мокрим зеленим краєм. Дні, коли мжичка мандрувала над Міставіс, як блідий привид дощу і через яку вони навіть не думали зоставатися вдома. Сиділи там лише коли дощило по-справжньому. Барні тоді зачинявся у кімнаті Синьої Бороди, а Валансі читала чи мріяла на вовчій шкурі, а Щасливчик муркотів біля неї, а Банджо підозріло зиркав зі свого особистого стільця. Недільного вечора вони вибиралися на сушу і йшли через ліс до маленької церкви вільних методистів. Бувають люди, по-справжньому щасливі в неділю, а Валансі ніколи неділь не любила. Ніколи досі.

І, звичайно, в неділю і в будень вона була поруч з Барні. І він був чудовим приятелем! Розумним, веселим. Як — як Барні. Це одне визначало все.

Валансі забрала з банку частину свого двохсотдоларового капіталу і витратила ці гроші на гарний одяг. Вона придбала маленьку димчасто-блакитну шифонову сукню, яку завжди одягала на вечері, коли вони зоставалися вдома. Димчасто-блакитну, переткану сріблом. Через цю сукню Барні назвав її Місячним Промінчиком.

— Місячне сяйво і блакитні сутінки, — от як ти виглядаєш у цій сукні. Воно мені подобається. Це твоє. Ти — не класична красуня, але маєш стільки прегарних штучок! Твої очі. Ця створена для поцілунків западинка між ключицями. Твої зап’ястя і ніжки напрочуд аристократичні. Твоя маленька голівка має чудову форму. А коли ти озираєшся через плече, можна збожеволіти від захвату, особливо у сутінках або при місячному світлі. Ельфійська діва. Дріада. Ти належиш лісові, Промінчику, ти ніколи не повинна з нього виходити. Хоч ким були твої предки, у тобі є щось дике, потойбічне і неприборкане. А ще ти маєш милий, солодкий, гортанний літній голос. Голос для любовних розмов.

— Мабуть, ти поцілував Камінь Лестощів, — глузувала Валансі. Але потім вона тижнями смакувала ці компліменти.

Ще вона купила собі блідо-зелений купальний костюм, сам лише вигляд якого вразив би її родину на смерть, якби вони її в ньому побачили. Барні навчив її плавати. Інколи вона вдягала цей купальник зранку і так вже не знімала до вечора, — то стрибала у воду, то вигрівалася на сонці.

Вона забула всі старі приниження, думки про які колись мучили її щоночі, — всі несправедливості, всі розчарування. Це все сталося з кимось іншим, а вона, Валансі Снайт, завжди була щасливою.

— Тепер я розумію, що це значить «народитися наново», — казала вона Барні.

Голмс казав, що горе може «зворотньо забарвлювати» сторінки життя; але Валансі вирішила, що щастя має таку ж властивість і заливає рожевим світлом все її попереднє сіре існування. Їй тяжко було повірити, що колись вона була самотньою, нещасною, наляканою.

— Коли прийде смерть, я знатиму, що жила, — думала Валансі. — Я мала свою годину.