Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 85

На одній зі стін вишикувалися грубі, домашнього виробу полиці, заповнені книжками, а між двома бічними вікнами висіло старе дзеркало у позолоченій вицвілій рамі, з товстими пустунами-амурами на обводі скла. Валансі вважала, що так мало виглядати легендарне дзеркало, в яке колись заглянула Венера і воно потім кожну жінку, що дивилася в нього, відбивало як красуню. В цьому дзеркалі Валансі видавалася собі майже гарненькою. Але, можливо, це тому, що вона обстригла волосся.

Це було ще до настання епохи боба, коли обстригання волосся вважалося чимось диким і нечуваним — допустимим хіба що при тифі. Довідавшись про те, що Валансі підстриглася, місіс Фредерік майже зважилася викреслити ім’я доньки з родинної Біблії. Підстригання здійснив Барні, вкоротивши волосся Валансі ззаду над шиєю та випустивши коротку чорну бахрому гривки на лобі. Це відразу ж надало її маленькому трикутному личку вираз осмисленості та рішучості, раніше їй невластивий. Навіть ніс перестав її дратувати. Очі ясніли, а шкіра, колись жовтувата, очистилася і прибрала барву середню між кремовою та кольором слонової кості. Старий сімейний жарт справдився — вона поповнішала, принаймні переставши «складатися з самих кутів». Красунею стати не могла, але мала такий тип вроди, який найкраще виглядає в лісі — ельфійський, насмішкуватий, звабливий. Серце мало її непокоїло. Якщо ставався напад, вона загалом могла стримати його ліками доктора Трента. Лише раз трапилася погана ніч, коли в неї тимчасово не було ліків. Їй було дуже ЗЛЕ. Лише тоді Валансі гостро усвідомила, що смерть далі чигає на неї, щоб накинутися будь-якої миті. А решту часу вона не пам’ятала — не пам’ятатиме — не дозволить собі пам’ятати про це.

РОЗДІЛ XXIX

Валансі не перепрацьовувала, не крутилася весь день. Насправді в неї небагато було роботи. Куховарила на маленькій гасовій пічці, ретельно і захоплено виконувала всі свої маленькі домашні ритуали, — і вони їли на веранді, що майже нависала над озером. Перед ними розкинулося Міставіс, — наче у сцені зі старої чародійської легенди. І Барні усміхався до неї через стіл своєю химерною загадковою посмішкою.

— Що за пейзаж обрав старий Том, будуючи цю хатчину! — захоплено казав Барні.

Вечеря була улюбленою трапезою Валансі. Їх, тихо сміючись, обвівали вітри, а барви Міставіс, величні й одухотворені, під мінливими хмарами, несила було передати словами. І ще тіні. Товпилися між соснами, аж доки вітер не стрясав ними і не гнав їх до Міставіс. Там при березі вони й лежали потім увесь день, різьблячи папороті та дикі квіти. А як сонце сідало, крадькома оточували миси, аж доки сутінки не сплітали їх в одну велику мережу смеркання.

Коти з їх мудрими невинними писками сиділи на перилах веранди і споживали ласі шматки, кинуті їм Барні. Як добре це все смакувало! Валансі, при всій романтиці Міставіс, не забувала, що чоловіки мають шлунки. Натомість Барні розплачувався безконечними компліментами її куховарству.