Читать «Кав’ярня на розі» онлайн - страница 69

— Вибачте за пізній дзвінок, — затарабанила я, — ви б не могли мені дати номер телефону Дениса, він позичив у мене посібник… А мені дуже потрібно…

Схопивши клаптик паперу, швидко записала номер телефону. Числа ніби усміхалися мені й підморгували. Вимальовували Денисові риси обличчя. Дві шестірки — очі, два нулі — окуляри, а четвірка — вухо… Від тих кумедних асоціацій мені стало весело.

Довгі гудки здалися мені вічністю. Аж ось нарешті хтось підняв слухавку. То була Денисова мама. Її голос звучав трохи здивовано й занепокоєно — годинник показував доволі пізній час. І телефонувати в таку годину наче й не зовсім пристойно. Та за хвилю на іншому кінці дроту я почула його подих, його голос і зітхнула з полегшенням, хоча серце моє калатало, мов божевільне.

— Сподіваюся, ти ще не спиш? Послухай, ти ж не образився на мене, правда? — заговорила я, вочевидь, перейнявши у колекціонера звичку не вітатися. — У мене тоді справді була важлива справа. Якщо хочеш, я тобі усе поясню…

— Я думав, ти просто мене уникаєш… — озвався Денис. — Тоді, може, зустрінемося? Якщо завтра ввечері ти матимеш час. Наприклад, о шостій?

— Так, у мене вільний тиждень.

— Тоді біля фонтану, на площі?

— Біля фонтану на площі, — повторила я. Мої руки, що стискали слухавку, були вологі. Мені справді часом бувало важко себе зрозуміти. І навіщо я йому телефонувала? І чому так розхвилювалася? Чому іноді наші почуття є настільки незбагненними? Майже як поезія…

Ніч насувалася на місто нечутно й ніжно. Огортала його, немов теплою плетеною ковдрою, крізь численні петлі якої миготіло світло зірок. Стрілка годинника наближалася до півночі. Я чула у коридорі шарудіння й бурмотіння: колекціонер взував черевики. Я уявила його кумедний старомодний капелюх, якого він одягнув набакир… Бо у тому стані, в якому він був, Арсен міг одягнути капелюха тільки набакир! Згодом рипнули двері й клацнув замок. Дядько Роман почвалав у спальню. Я прочинила вікно. До кімнати вповзла прохолодна дощова вологість. Я вдихнула запах мокрого в’ялого листя. Так, либонь, пахла сама осінь. Дивлячись на нічне місто, де-не-де помережане вогнями, я думала про колекціонера. Він зумів надати справі свого життя сенсу, якого раніше не бачив ні в чому. А якби цього не сталося? Мабуть, отак би й вважав своє життя змарнованим і від того тільки б страждав… Я зітхнула, поглянувши на підручники, що лежали на моєму письмовому столі. Не варто. Ніколи не варто погоджуватися виконувати чужі мрії (навіть якщо вони — батькові) чи йти всупереч собі навіть з почуття обов’язку. Денис мав рацію. Це все лише обмежує і перетворює тебе на невільника, неспроможного відкритися світу й самореалізуватися. Не варто змушувати себе робити те, чого насправді ніколи не полюбиш. Не варто!