Читать «Митькозавр iз Юрківки» онлайн - страница 8
Ярослав Стельмах
– Ой, ну що це я питаю! – засміялася Люська. – Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.
– То я, по-твоєму, не дуже вихований? – засмутився Бурмосик.
– Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, – відповіла Люська. – А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, – насторожилась вона, – а ти тут поблизу нікого не стрічав? – і глянула довкола.
– А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.
– А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?
– Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?
Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.
– Аби ти знав, – закінчило зайча, – як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, – повторила Люська і заплакала.
– Ну, не треба, – розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. – Перестань-бо!
Та Люська не вгамовувалась.
– Лю-ю-ба-ба…
– Яка баба? – спитав Бурмосик.
– Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, – проривалися крізь плач Люсьчині слова. – Д-де-де ти-ти те-те-пер?
– Та де ж, як не в вашому лісі, – запевнив її Бурмосик. – Чекає на свою донечку.
– А до-до-донечка д-де-де? – схлипнула Люська.
– Та де ж, як не в нашому лісі, – одказав Бурмосик.
– А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.
– Та й справді! – вигукнув спантеличено Бурмосик.
– А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.
– Та й то правда! – ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. – От халепа!
Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, – одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.
– Знаєш що, – мовив Бурмосик. – Я саме збирався на косовицю до Буцика – помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. – І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.
Розділ III
А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.
Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, – його все те страшенно роздратувало, – коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:
– Ану-ну, побачимо, хто то такий, – мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.
Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.
«Ти ба!» – здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:
