Читать «Митькозавр iз Юрківки» онлайн - страница 13

– Кому це? – поцікавилася Люська.

– Та кому ж, як не отій почварі, – одказав Кажан.

– Почварі? – перезирнулися друзі. – А на що вона схожа?

– Та таке щось жовте, з хвостом, і реве – не приведи господь…

– Толябун! – скрикнуло зайченя.

– Лев? – вихопилось у Бурмосика.

– Еге ж, лев, а-ах, – позіхнув Кажан.

– Зараз засне, – прошепотів Буцик і закричав: – Дядьку Кажане!

– Що? – розплющив той уже було склеплені повіки.

– Та ви ж обіцяли про лева розповісти.

– Про якого лева?

– Про того, що недавно тут пробігав.

– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живіт до спини присох!

– От-от! Що ж він зробив?

– Значить, діло було так, – почав Кажан. – Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, – вів далі дядько. – Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся – стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає – аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, – крикнув я, – ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами – аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові – той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три – й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, – позіхнув Кажан і заснув.

– І зовсім цей лев не дурний, – мовив Буцик, коли йшли назад. – Таке придумати – обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.

– Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, – схлипнула Люська.

– І Вовк до нього пристав, – нагадав Бурмосик. – Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.

– Ти не побивайся дуже, – звернувся до Люськи Буцик. – Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.

– І безпечніше, – додало зайча. – І мені можна буде цілий день рвати квіточки?

– Гм… – розгубився Буцик. – Ну, якщо…

– Дуже добре, – зраділа Люська. – А як ви думаєте, мені у вас сподобається?

– Сподіваємося, – почулось у відповідь.

Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.

– Ой, яка троянда! – скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. – Вона майже така сама гарна, як і я, – і полізла в кишеньку по дзеркальце. – Так, якби їй ще мої вушка.

– Так троянд же з вушками не буває, – здивувався Бурмосик.

– Значить, я єдина така гарна на весь ліс, – одказала Люська. – Що ж, непогано, – мовила, роздивившись у хаті.

– А що ви читаєте? – поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.

– «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?

– Хочу, – підсунуло ослінчик ближче до столу.

– Де ми зупинились учора? – спитав Бурмосик.

– Там, де про королеву і дорогоцінності.

– А… Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте.

І Бурмосик почав читати.

Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.