Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 89

На її обличчі був страх.

— Це я, Маро, Чеслав! — прошепотів він.

Хлопець стояв перед нею, вимазаний землею з голови до ніг, хитаючись і ледь ворушачи губами.

— А я вже думала, сам Лісовик до мене завітав, — нарешті впізнавши його, вимовила жінка.

Мара відступила вбік, даючи хлопцеві ввійти у свою печеру. Чеслав дошкандибав до дерев’яної колоди та втомлено опустився на неї.

— Гарний! — оглядаючи його, їдко усміхнулася Мара й похитала головою. — Як із землі народився!

— Правду кажеш, Маро, немов у чисту воду дивишся. А може, і не у воду? — запитав зненацька Чеслав.

Мара не відповіла йому, наче не розчувши запитання.

І тоді юнак додав:

— «Із землі народився» — інакше й не скажеш. У яму я провалився, тільки що ледь вибрався. Води дай! У горлі — як вугілля розпечене.

Мара подала йому ківш із водою. Чеслав почав жадібно пити.

— А чого ж звіром від тебе тхне?

— У ямі, окрім мене, вовчиця сиділа, — відірвавшись від ковша, відповів юнак.

Мара якийсь час мовчки пильно дивилася на нього, а потім серйозно запитала:

— Невже не зачепила тебе?

— Хотіла, та я не дався і так на неї люто визвірився, що вона й хвоста підібгала, а заверещала, як щеня мале… — похвастався Чеслав.

Мара підійшла до нього й, обхопивши його голову долонями, заглянула в очі.

— Ой, хлопче, видно, неспроста на Посвяту свою ти звіра добув. Усі хочуть силу його одержати, та рідко кому дух його дається. Пращури наші про те знали й вірили…

Чеславові стало не по собі від її слів. Мара говорила йому про те, про що він і сам уже замислювався у своїх потаємних думках. Але почути про це від інших, навіть і від Мари…

— А мені, що ж… дався? — не одразу і навіть із якимсь побоюванням тихо запитав Чеслав.

— Сам мені скажи… — Мара пильно дивилася на нього.

Чеслав, не витримавши її погляду, відвів очі.

— He знаю…

— А окрім тебе самого, тобі ніхто не скаже… — відпустила його стара.

Чеслав сидів, не підводячи на неї очей, боячись знову зустрітися з пронизливим поглядом знахарки.

— Так ти, дивлюся, поранений? — розгледіла на голові хлопця серед бруду запечену кров Мара.

— Коли падав, видно, об камінь врізався.

Мара швидко заметушилася, набираючи потрібні їй трави в дерев’яну ступу, а зібравши, почала їх старанно товкти, щось примовляючи. Потім додала туди трохи бджолиного воску. Приготувавши зілля, вона промила рану Чеслава водою і, зробивши із зілля корж, приклала до неї.

— Ну ось, тепер як на собаці заживе… — сказала Мара і несподівано засміялася.

— Я приходив сюди раніше — тебе не було.

Мара невдоволено скривилася.

— Забагато недобрих людей сюди зараз навідуються, мабуть, тебе виглядали, ось і пішла подалі від гріха. Та й самий час був трави, квіти різні, корінці корисні для зілля збирати… Спізнитися — і не буде в них сили… — помовчавши, запитала: — І навіщо це я тобі знадобилася?

— Хотів про зілля дізнатися.

— Зілля тобі знадобилося? Отакої! — здивовано похитала головою знахарка.

— Не мені. Ти ж знаєш про таке зілля, від якого люди сном забуваються?

— Я багато зілля знаю… — ухильно відповіла Мара.

— І про таке? — допитувався Чеслав.