Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 79

— Не до Великих ми прийшли, поважний Колоборе, хоча їхня рада нам теж не зашкодить. — Зимобор, приклавши руку скоріше до черева, ніж до серця, поклонився в бік богів. — Але спершу ми б хотіли поговорити з тобою про справи наші та про життя подальше. Родів наших і городища.

— Тоді не будемо турбувати Великих метушнею життєвою й поговоримо про справи ваші подалі від святого капища, — показав волхв у бік своєї хатини й рушив у напрямку до неї.

Сбислав і Зимобор, начебто тільки що не було між ними непримиренної суперечки, слухняно пішли за ним.

Чеслав ще якийсь час лежав, не маючи сили поворухнутися від почутого, хоча під час розмови Зимобора й Сбислава йому не раз хотілося підхопитися й кинутися на них із кулаками або навіть увігнати ніж у їхні брехливі горлянки. Чеслав рідко вникав у дії батька, а коли і ставав свідком якихось розмов про справи городища, то надавав їм мало значення, більше перейнятий своїми юнацькими інтересами. Він ніколи не мав сумніву в тому, що Велимир був у городищі в пошані та мав довіру, а виявляється, не всім у їхньому Роді та в городищі його батько був до душі.

Він згадав, що зовсім нещодавно Болеслава щось говорила йому про бажання Зимобора бути головою городища й про двоюрідного дядька Сбислава, що став на його бік. Але Чеслав пустив тоді це повз вуха як неважливе, оскільки смерть батька затьмарила все інше. І ось тепер, ставши свідком розмови цих людей, він зрозумів, що в його батька таки були недоброзичливці. І недоброхоти ці могли бажати Велимирові смерті. Умить набули для нього справжнього змісту слова старої Мари: «Шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то із помсти». Тепер він знає, кому смерть Велимира була на руку. І це було ще одним слідом у його полюванні на вбивцю. Але гнатися одразу за двома зайцями — Лісовикові на сміх, а мисливцеві — залишитися ні з чим. Треба було вибрати спершу один слід.

Після декількох днів митарств навколо городища Чеславові таки пощастило. Одного разу удень він побачив, як із воріт селища з’явилася ватага дівчат і рушила до річки. Серед них він помітив Голубу, Зоряну, Руду та Неждану… Їх супроводжували — очевидно, для охорони — близнюки Малко і Білко. «Купатися на річку йдуть», — зрозумів Чеслав.

Жінки селища купалися зазвичай трохи осторонь від берега, що виходить на городище, на бережках, оточених очеретами. Обережно Чеслав пробрався ближче до місця купання, сподіваючись поговорити з Нежданою або Голубою.

Малко і Білко першими підійшли до очеретяних заростей і, прочесавши їх, ледь не виявивши Чеслава, відійшли вбік, даючи можливість дівчатам усамітнитися.

«Кого ж вони так бояться, що тепер навіть на річку з охороною бігають? Що ж сталося в городищі за час моєї відсутності?» — дивувався Чеслав.

Дівчата веселою юрбою кинулися до бережка, і вже за мить Чеслав почув лемент і вереск красунь, що входять у воду. Юнак мимоволі замилувався оголеними дівочими тілами. Йому згадалося, як колись, ще зовсім хлопчиськами, вони ось так само засіли в очеретах, щоб подивитися на жіночу голизну, а потім, виявлені, були биті за цікавість жалкою кропивою та прутами. Він навіть зараз відчув, як пече йому спину й сідниці, так дісталося їм того разу.