Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 53

— Ніж, якщо його, звісно, прицільно не метнути, то лише зблизька вразити може. А тут — два ножі одразу… Як таке могло бути? — не вгамовувався Зимобор.

— Брат же сказав: ми не знаємо як, — не витримав Чеслав. — А ножі це ті, що батько нам із братом на наші посвяти подарував, самі ж знаєте. А батька, видно, уві сні… вбили.

— Хто?

— Знали б, сказали, а то вже й помстилися б, — гарячкував юнак. — Може, чужинці, що в Сокола стрельнули?

Чеслав відчував, що всередині нього киплять злість і роздратування, але й сам не міг зрозуміти, від чого й на кого. Напевно, усе-таки більше на самого себе і свою неспроможність розгадати загадку загибелі батька. Бо ж і сам він не міг відповісти, хто і за що це зробив.

Старі почухали бороди. Рада знову завирувала.

— Пропоную запитати того, хто першим знайшов Велимира, — заговорив Сбислав. Він був Велимирові двоюрідним братом, а Чеславові й Ратибору — дядьком.

Усі присутні ствердно закивали головами.

— Нехай кличуть коваля Тихомира, — розпорядився Зимобор.

На галявину перед Радою, широко ступаючи, вийшов Тихомир. Від постійного стояння коло вогню шкіра в нього на руках, обличчі й грудях зробилася бронзовою і тільки взимку трохи світлішала. Було видно, що він ніяковіє від загальної уваги.

— Розкажи, Тихомире, що ти бачив, коли знайшов тіло Велимира.

Важко зітхнувши, наче брався за непосильну для себе роботу, коваль промовив:

— Ну, так… — і замовк.

— Говори, Тихомире!

— Та на полюванні ми були… Усі ватаги повернулися. А Велимира… із синами до ранку не було, самі знаєте. Ну так, тоді ж і вирішили… шукати йти… Вони, звичайно, і в лісі могли заночувати, якщо дуже заполювалися, щоб, виходить, по темному не плутати… Однак у лісі хтось бешкетувати почав… Пострілювати… Ну, від лиха подалі щоб… пішли ми пошукати Велимира. А то хтось же стрельнув Сокола, — закінчив Тихомир і важко відсапався.

Було видно, що з молотом йому впоратися набагато легше, ніж вести таку довгу розмову. Від зусиль аж сорочка в нього змокріла.

— Ну, а як ви знайшли їх, Тихомире? — нагадав ковалеві, що це ще не кінець, Сбислав.

— А-а… Ну так… — задумався Тихомир. — Крик почули моторошний. Чи виття… нелюдське. Ну, і налякалися трохи… А раптом Лісовик? Але й на вовка-звіра схоже… Однак у панотця Лісу попросили допомоги й побігли туди… А там Велимир на галявині… і сини біля нього… Тільки вони як не при собі, самі не свої були. Ми їм того… мовимо: що сталося? А вони як… не розуміють… — розвів руками Тихомир.

— І більше нікого не бачили? — знову прошамкав дід Божко.

— Нікого… — простодушно відповів коваль.

Тихомира відпустили з миром, бо нічого нового більше він сказати не зміг.

— Виходить, окрім вас, на галявині нікого не було, — звернув увагу Ради знову на братів Зимобор.

— Чи не хочеш, Зимоборе, сказати, що це ми батька нашого… життя позбавили?! — було видно, що Ратибору важко далися ці слова.

— Я такого не говорив… А то нехай Рада вирішує, що і як, — склав руки на своєму здоровенному пузі Зимобор.