Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 113

— Ти… навіщо… Навіщо… до нашого городища… прийшов?.. — Чеслав, не в змозі стояти, теж опустився на землю. — Людей наших навіщо вбиваєш?..

Чужинець із ненавистю подивився на нього, а потім на його губах з’явилася та сама презирлива посмішка.

— Нехай тебе… виразка з’їсть! — прохрипів він і кинувся у воду.

Чеслав не забарився й кинувся слідом за ним. Прохолодна вода річки додала йому сили. Він завжди добре плавав, тому швидко наздогнав ворога. Чужинець теж, мабуть, був неабияким плавцем, але поранена рука тепер не слухалася його зовсім. Кілька разів він ішов під воду, але з останніх сил знову випливав над поверхнею. Коли Чеслав підплив до нього, зайда спробував здорового рукою вдарити його, але одразу ж пішов під воду. Зринувши та відхекавшись, він зненацька схопив Чеслава за шию й спробував потягти за собою на дно. Але тепер у Чеслава було більше сил, ніж у нього. Під водою юнак звільнився від смертельних обіймів, а виринувши, перехопив руку чужинця й завів за спину, тим самим паралізувавши його опір. Для певності Чеслав трохи притопив суперника, змусивши сьорбнути річкової водички.

Тепер, коли чужинець був у його владі, Чеслав не хотів убивати хлопця, бо мав довідатися, навіщо той з’явився коло їхнього селища, навіщо переслідує його, та з’ясувати, чи не він причетний до смерті батька й Голуби. До того ж взагалі поки що Чеслав не уявляв собі, як це — вбити людину, оскільки ніколи ще не робив цього. Він, звичайно, знав, що свого ворога, ворога Роду й племені слід убивати… Того вимагають закони предків! І це правильно! Але одна річ — знати, а інша — вчинити, хоч і готувався юнак до цього змалку. Принаймні він був певен у цьому. А зараз просто боровся за своє життя.

Їх підхопила стрімка течія і понесла руслом річки. Чеслав розумів, що довго триматися на поверхні, та ще з таким тягарем, він не зможе, а тому, борючись із потоком, почав вигрібати до берега. Відчувши дно, перебираючи ногами, він побрів до берега, волочачи за собою чужинця, який слабко опирався.

На берег він майже виповз, не маючи сили стояти на неслухняних ногах. Чужинець був поруч. Кашляв, намагаючись звільнитися від води, якої наковтався. Відкашлявшись, але все ще над силу дихаючи, він покосився в бік Чеслава:

— Я не просив… витягати мене… хлопче!..

Теж важко переводячи дух, Чеслав відповів:

— А ти мені ще… не сказав, навіщо… вештаєшся тут!

Чужинець знесилено відкинувся на спину й лежав так якийсь час, не мигаючи, дивлячись у небо.

— Не вбивав я людей ваших… Тільки стрілою поранив старого, що за мною гнався… — раптом вимовив він.

Чеслав недовірливо посміхнувся.

— А навіщо на мене полював?..

Лице чужинця спотворив гнів.

— Ти… Ти сестру мою вкрав! — викрикнув він Чеславові й, мабуть, набравшись останніх сил, вчепився йому в горло, намагаючись задушити.

Чеслав, захищаючись, кілька разів чимдуж ударив його кулаком по голові. Хватка чужинця ослабла, руки випустили горло Чеслава, і він затих.

«Невже?.. Ні!.. Ні!..» — гуло в голові.

Убив чи ні?.. Але Великі тому свідки, вони все бачать, усе знають — зараз Чеслав не хотів його смерті.