Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 103

«Напевно, від мене звіром тхне! Після вовчиці не вивітрилося».

А від воріт уже почувся крик сторожі, стривоженої гавкотом чотириногих помічників. І крик цей наближався.

— Чужий!.. Чужий у городищі! — чулося вже зовсім поряд.

«Ох і дурило!.. От що значить хазяїна городища не привітав! І думав же про це, думав… Видно, образився дух! Ну, тепер тримайся!»

Чеслав рвонувся до рятівного лазу. Але й уся собача зграя кинулася за ним.

— Пішли геть, шолудиві! — крикнув він псам.

Але тим тільки ще більше розлютив собак. Він почував, що найнахабніші з них уже готові вчепитися йому в ноги. Тоді Чеслав, вийнявши на ходу ніж і різко повернувшись назустріч зграї, із грізним риком полоснув по темряві, що ощирилася собачими пащами. Відповіддю йому був виск болю й жалібне скавучання.

«Якогось поранив! Знатиме!..» — промайнуло в його голові, і хлопець помчав далі.

Та пси не відстали. Голосно гавкаючи, вони бігли за ним, але трималися тепер на відстані.

За три десятки кроків від себе в місячному світлі він побачив чиюсь грізну постать із довгою жердиною в руках.

— Заганяй його, хлопці! — пролунав крик з іншого боку.

Ще трохи — і його схоплять. Чеслав уже бачив, як занесли над його головою жердину, і від цього додав у бігу.

— Ось він, ось він!

— Заганя-я-яй!!!

— Бий його!

Галас, гавкіт, тюкання, ричання, люди, собаки — усе це злилося в одну люту стихію, готову от-от наздогнати його й розірвати…

Зробивши останній ривок, Чеслав миттю пірнув у рятівний лаз у частоколі й опинився за межами городища. Погоня за ним не пішла…

Наступного дня Чеслав заздалегідь пробрався до капища й тепер, зачаївшись під стіною хатини волхва, оточеною чагарником, підслуховував співрозмовників. Раніше він бачив, як Зимобор прийшов у супроводі Борислава, як зустрів їх помічник волхва Миролюб і провів череваня до Колобора.

— Городищу ватажок потрібен, а людям — голова, — поважно промовляв Зимобор. — Після того як Велимир пішов до предків наших, неспокійно стало й боязно. Сокола підстрелили, у Леду Криву мітили. А нині вночі нова халепа: сторонній у городище пробрався, добре, що собаки почули, а то бути ще якомусь лиху… Люди нарікати почали, що боги, мовляв, гніваються на нас. Їм опора потрібна й рука тверда, а ще більше — голова розумна, що про благо всієї громади думала б.

— Мудро й гарно говориш, Зимоборе, — не відразу відгукнувся на слова гостя Колобор. — Гарний ватажок — у будь-якій череді основа її виживання, а вже для нас, людей, і поготів.

Зимобор, мабуть, від хвилювання часто засопів своїм скривленим носом. Колись у молодості в бійці дістав він це каліцтво.

— От я й прийшов до тебе, служителю Великих, поговорити та порадитися про те, кому громаду очолити.

І знову не квапився підтримати розмову волхв. І від цього сопіння гостя ще більше посилилося.