Читать «Будденброки» онлайн - страница 19

Розмова за столом затихла, на якісь півхвилини запала мовчанка. Кожен дивився в свою тарілку й згадував славетну колись родину Ратенкампів. Вони побудували цей дім, мешкали в ньому, тоді зубожіли і, дійшовши до краю, мусили вибратися з нього…

— Авжеж, тяжко, — мовив маклер Гретьєнс. — А надто коли згадаєш, яке шаленство довело фірму до занепаду. Якби Дітріх Ратенкамп не взяв був тоді в компаньйони того Гельмака! їй-богу, я за голову вхопився, коли Гельмак почав там господарювати. Я знаю з певних джерел, панове, як ш безсоромно спекулював за спиною в Ратенкампа, як роздавав векселі й акцепти на ім’я фірми… Врешті все скінчилося… Банки перестали довіряти, забракло забезпечення… Ви собі навіть не уявляєте… А хто комори контролював? Може, Гельмак? Та вони там нишпорили, як щури, рік у рік! А Ратенкамп на все махнув рукою…

— Він був як паралізований, — сказав консул. Обличчя його спохмурніло й посуворішало; схилившись над тарілкою, він помішував ложкою юшку і лише час від часу позирав невеликими, круглими, глибоко посадженими очима на той кінець столу, де сидів батько. — Його все щось гнітило, і, мені здається, не важко зрозуміти, що саме. Нащо йому було зв’язуватися з Гельмаком? Той тільки й мав, що погану славу, а капіталу — кіт наплакав. Мабуть, Ратенкампа мучила потреба перекласти на когось частину страшної відповідальності, бо він відчував, що нестримно наближається до краху… Фірма відхазяйнувала своє, давній рід par passee… Вільгельм Гельмак, напевне, був тільки останнім поштовхом до руїни…

— Отже, ви вважаєте, шановний пане консул, — із спокійною усмішкою мовив пастор Вундерліх, наливаючи своїй дамі й собі червоного вина, — що навіть якби не Гельмак та його непутяща поведінка, однаково мало б статися те, що сталося?

— Не зовсім так, — задумливо сказав консул, ні до кого зокрема не звертаючись. — Але я гадаю, що Дітріх Ратенкамп неодмінно й неминуче мусив зв’язатися з Гельмаком, щоб здійснився присуд долі… Він, мабуть, діяв під тиском невблаганної необхідності… Я певен, що здебільшого він був свідомий витівок свого компаньйона, та й про те, що робиться в коморах, також дещо знав. Але йому наче хто волю відібрав…

— Ну, assez, Жане, — сказав старий Будденброк і поклав ложку. — Це одна з твоїх idees…

Консул, неуважно всміхаючись, підняв чарку до батька. Але тут озвався Лебрехт Крегер:

— Краще киньмо розмови про давне і вернімося до радісної сучасності!

З цими словами він обережно, елегантним порухом узяв за шийку пляшку білого вина з корком, прикрашеним маленьким срібним оленем, трохи відсунув її від себе й уважно приглянувся до етикетки.

— «Х. — Ф. Кеппен», — прочитав він і кивнув винареві:— Ну звичайно! Що б ми робили без вас!

Служниця почала міняти мейсенські тарілки з позолоченими вінцями. Мадам Антуанета пильно стежила за її рухами, а мамзель Юнгман давала накази в переговорну трубу, що з’єднувала їдальню з кухнею. Подали, рибу; пастор Вундерліх, обережно накладаючи собі на тарілку, сказав: