Читать «Будденброки» онлайн - страница 11

— «Що це означає?.. Що це… означає?..»

— Ото ж бо, в бісового батька, c’est la question, ma tres chere demoiselle!

Елізабет Будденброк, що сиділа поруч із свекрухою на рівній, полакованій у білий колір і оббитій жовтою матерією канапі зі спинкою, оздобленою золотою лев’ячою головою, зиркнула на свого чоловіка — він примостився в кріслі поряд з канапою — і поспішила на допомогу маленькій доньці, яку біля вікна тримав на колінах дід.

— Тоні! — сказала вона. — «Вірую, що бог…»

Восьмирічна Антонія, тендітна, в сукенці з легенького мінливого шовку, ледь відвернувши миле біляве личко від діда, задумливо, напружено вдивлялася поперед себе блакитно-сірими очима і, мабуть, нікого в кімнаті не бачила; вона ще раз проказала:

— «Що це означає…» — тоді повільно: — «Вірую, що бог…» — далі швидко, вся прояснівши: — «… створив мене разом з усіма істотами», — і, раптом згадавши далі, опромінена радістю, духом виповіла цілий параграф, дослівно за катехізисом, за його останнім, виправленим виданням, яке щойно, року божого 1835, з’явилося з дозволу високомудрого сенату. «Коли вже зрушиш з місця, — подумала вона, — то почуваєш те саме, що взимку на санчатах, як з’їжджаєш з братами з Єрусалимської гори: всі думки вилітають з голови, і не можна спинитися, навіть якби хотілося».

— «А ще вбрання і взуття, — провадила вона, — їжу й питво, дім і подвір’я, жінку й дитину, поле й худобу…»

На цьому слові старий мосьє Йоганн Будденброк не витримав і зайшовся голосним, глузливим сміхом, що вже давно клекотів у нього в грудях. Він буїв радий, що може поглузувати з катехізису, і, мабуть, на те й улаштував цей невеличкий екзамен. Він почав розпитувати Тоні про її поле й худобу, поцікавився, скільки вона хоче за мішок пшениці, і сказав, що ладен почати з нею торг. Його кругле, вкрите легеньким рум’янцем, добродушне обличчя, — він не міг удавати сердитого, хоч би як хотів, — оточував віночок білого як сніг, напудреного волосся, що спадало жмутом на широкий комір світло-сірого сурдута, немов кіска. Йоганн Будденброк і на сімдесятому році життя не зрадив моди своєї молодості, відмовився тільки від галунів між гудзиками й великими кишенями, але жодного разу в житті не вдяг довгих штанів. Широке, подвійне підборіддя його задоволено спочивало на білому мереживному жабо.

Усі підхопили той сміх, найбільше з пошани до голови сім’ї; мадам Антуанета Будденброк, з роду Дюшанів, захихотіла достеменно так, як її чоловік. То була огрядна дама з великими білими буклями понад вухами, у сукні в чорну й сіру смужку і без жодних оздоб, що свідчило про скромність і простоту; в руках, і досі білих та гарних, вона тримала маленьку оксамитову торбинку з шитвом. Риси її обличчя з плином років якимось дивом стали цілком подібні до чоловікових. Тільки темні жваві очі своїм обрисом і кольором трохи виказували її наполовину романське походження; по дідові вона була з французько-швейцарської сім’ї, а народилася в Гамбурзі. її невістка Елізабет Будденброк, з роду Крегерів, сміялася чисто по-крегерівському: починала з чудного пирхання і притискала підборіддя до грудей. Як усі Крегери, вона мала дуже елегантний вигляд, і хоч не була красуня, проте її дзвінкий, розважний голос, її неквапливі, впевнені й лагідні рухи в усіх навколо будили почуття спокою й довіри. До її рудуватого волосся, викладеного в невелику корону, а за вухами завитого в буйні кучері, надзвичайно пасувала ніжно-біла шкіра, зрідка поцяткована дрібним ластовинням. Обличчя Елізабет, з трохи задовгим носом і маленьким ротом, мало одну характерну рису; між спідньою губою і підборіддям зовсім не було заглибини. Сукня її, з коротким ліфом, до якого пришиті були рукави з високими буфами, і вузька спідниця з легенького шовку в ясних квітках, лишала відкритою довершеної краси шию, перев’язану атласною стрічкою; на стрічці мерехтів аграф з великих діамантів.