Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 41

— Усе в порядку, — сказав мені капітан. — Приймай буксир! Але тут ми почули, що хтось і далі хлюпається біля борту.

Я оглянувся: то був Вовка Грушин. Він одпльовувався і тихенько лаявся.

— Вовко? Ти звідки?

— З води, — відповів він. — Ви мене збили з мого плоту. О-о-он мій пліт. Доженіть його!

Річкою повільно пливли дві погано зв'язані колоди… «Марат» підійшов до табору. За ним на буксирі тяглись «Аврора» та Вовчин пліт.

Капітан «Марата» рапортував начальникові штабу «синіх»:

— Крейсером «Марат» під моєю командою захоплено вороже судно «Аврора» разом з рештками екіпажу. Крім того, заарештовано підозрілу особу, що шастала вздовж узбережжя на двох колодах нібито з метою дослідження фарватеру.

Старша вожата Льоля поманила Вовку до себе:

— Ану, підозріла особо, підійди сюди!

Вовка підійшов. Їх обступили діти.

— Скажіть мені, підозріла особо, ви, здається, живете неподалік від табору?

— Два кілометри.

— А можна дізнатися, чому ви забули про свій загін?

— Я не забув. Я просто дуже зайнятий.

— Чим, дозвольте запитати?

— Я працюю над великим винаходом. Я, Льолю… Я, розумієш… Ні, ти нічого не розумієш!

— Так, я не розумію, — серйозно сказала Льоля. — Я не розумію, чому треба ставати самітником, коли що-небудь винаходиш, чому не працювати в техгуртку над своїм винаходом, чому треба цуратися своїх друзів, з якими стільки років провчився… Ну, скажи мені, що це за винахід?

Вовка підтягнув резинку промоклих оранжевих трусів і цьвохнув себе нею по животі:

— Це таємниця.

Діти тихенько засміялися.

Льоля хотіла затримати Вовку, але він пішов, пообіцявши днями прийти.

* * *

Минуло вже два тижні, а Вовка не потикався.

Якось на вогнищі про нього порушили питання. Говорили, що він одбився від колективу, говорили, що він захоплюється всілякими фантастичними проектами, і ще багато що говорили і нарешті ухвалили спорядити для розшуків Вовки експедицію, яка повинна його доставити в табір для розмови. Експедицію утворили з Галки і мене, бо ми найближчі його приятелі.

Наступного дня вранці ми запаслися бутербродами і вирушили в дорогу.

За два кілометри від табору було три селища. Ми не знали, в якому з них проживає Вовка. Але нам пощастило: в першому ж селищі в саду однієї дачі ми побачили на гілці берези оранжеві Вовчині труси і тут же почули голос його матері. Вона здалеку закричала нам:

— Нарешті завітали! Володимир у них цілими днями пропадає, а вони і носа не покажуть!

Ми розгублено перезирнулись. Я почав був:

— Як… а хіба…

Але Галка штовхнула мене в бік. Нічого не розуміючи, я замовк.

— Що ж він у вас там робить? — запитала Вовчина мама.

Галина, розмахуючи руками, завела збентежено пояснювати:

— Та-а… взагалі… Ви ж знаєте… у нас там дуже цікаво… Всілякі ігри і все таке інше…

Вовчина мама якось дивно на нас поглянула і більше ні про що не розпитувала. Вона хотіла пригостити нас суницями, але ми подякували і пішли.

По дорозі до табору ми довго йшли мовчки. Нарешті Галина сказала: