Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 29

— Головне — до всього ставитися з гумором, — філософствував Олег. — Якщо будеш до всього ставитися з гумором, то ніякі неприємності тобі… — Він раптом замовк, уповільнив ходу і незабаром зовсім спинився, дивлячись кудись уперед, в одну точку. Він уже не всміхався. Обличчя його зблідло й стало щонайнещаснішим.

Гриша глянув туди, куди дивився Олег, і також весь якось осунувся. Неподалік від них, на середині перехрестя стояв низенький постовий міліціонер з великими, закрученими догори вусами.

Секунд п'ятнадцять хлоп'ята мовчки дивилися на цього міліціонера, потім глянули один на одного.

— Е-е, а як же лейтенант? — зовсім тихо, кволим голосом сказав Гриша.

Олег мовчав. Хлопці машинально рушили далі й довго йшли, не мовивши і слова.

— А може, вона його не покусала, — сказав нарешті Гриша.

— Звідки я знаю, — майже пошепки відповів Олег.

— А може, вона зовсім і не скажена, га?

Олег раптом зупинився.

— А якщо скажена? А якщо покусала, тоді що? — крикнув він несподівано тоненьким, писклявим голосом.

— Попередити треба, так? — дивлячись собі під ноги, сказав Гриша.

— Ти гадаєш, не треба? Гадаєш, не треба? А як людина через нас помре? Тоді що?

— От я й кажу: треба.

— «Треба, треба»! А як ти попередиш? Як попередиш? Підеш і скажеш йому: «Драстуйте! Це ми на вас собаку нацькували. Тепер ідіть робити щеплення»? Так ти йому скажеш, га? Знаєш, що він з нами вчинить?

Хлоп'ята підійшли до ґанку стародавнього особняка, прикрашеного кам'яними левами із щербатими мордами. Олег поклав на одну із сходинок свого портфеля й сів на нього. Сів поруч з ним і Гриша. Очі у дресирувальника почервоніли, він часто кліпав мокрими віями і шморгав носом.

— Дурень я… Ні… ні, не дурень, а просто ідіот, що послухався тебе, — примовляв він, мотаючи з боку в бік головою. — Післязавтра татко з відпустки приїздить, а я… я йому такий подаруночок: «Платіть штраф карбованців із двадцять за вашого сина».

— І ще з піонерів виключать. — додав Гриша.

Довго сиділи дресирувальник та асистент на сходах ґанку між кам'яними левами. Обличчя обох виражали такий смуток, що перехожі уповільнювали ходу, поглядаючи на них.

Уже давно настав час обіду, але ні Гриша, ні Олег і не згадали про це.

Кожен з них з тугою уявляв собі, як його затримують у міліції, як викликають туди батьків, котрі нічого не підозрівають, і як, нарешті, на очах в усього класу знімають з нього піонерську краватку. І кожен відчув, що йому не під силу витримати усе це. І в кожного разом з тим мороз пробігав поза шкірою, як тільки він починав думати про лейтенанта, котрий міг померти тяжкою смертю через їхню малодушність.

— У нього, може, діти є, — повільно мовив Гриша.

Олег помовчав трохи, тоді сказав рішучим тоном:

— До приїзду татка з відпустки нічого не робитимемо. Післязавтра татко приїде, я його зустріну як слід, а після-післязавтра підемо й заявимо.

Гриша не відповів. Олег помовчав ще трохи і раптом швидко підвівся:

— Ні, не можу! Краще вже відразу, аніж іще два дні мучитись. Ходімо!

Гриша не ворушився. Він сидів на сходах, звісивши голову, і мовчав.