Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 25

— Дивиться, — тихо сказав він.

Улещені увагою лейтенанта, хлоп'ята знов оглянулися на нього і теж усміхнулися. Той злегка їм підморгнув. І раптом Гриша пригадав, що, за словами Олега, в управлінні міліції теж є розплідник. Він тихенько штовхнув Олега в бік і прошепотів:

— Покажи йому! Покажи йому, як вона кидається!

— Незручно!

— Ну, чого там незручно! Адже жартома. Покажи! Олег мить завагався, потім присів, показав рукою в напрямі міліціонера і голосно, щоб той почув, крикнув:

— Пальмо, фас! Фас!

Пальма рвонулася, висмикнула мотузку із руки Олега і з лютим гавканням помчала до міліціонера.

— Тікай! — ту ж мить вигукнув Гриша.

Що було далі з Пальмою, хлопці не бачили. Кинувши ватянку на тротуар, Гриша майнув у найближчі ворота, Олег метнувся за ним.

Хлопці навіть не розгледіли двора, в який вони забігли, вони помітили тільки, що біля паркана, праворуч від воріт, височить великий стіс дров, а між стосом і парканом є щілина завширшки сантиметрів з тридцять, коли не менше. Обидва, ніби змовившись, повернули праворуч, утиснулися в що щілину й завмерли.

За якусь мить до них долинули розмірені кроки, потім стукіт пальців у шибку. Все це чулося зовсім близько, майже біля самого стосу. Минула ще мить. Клацнув засув, скрипнули двері.

Жіночий голос трохи стривожено спитав:

— Вам кого?

— Це ваші діти хуліганять, собак на перехожих нацьковують?

— Ді-іти? — протягла жінка. — У нас у всьому будинку жодної дитини немає.

— Жодної дитини немає, а я бачив, як двоє сюди побігли… Бачите, що вона мені заподіяла? Бачите?

— Прошу, заходьте й подивіться, коли не вірите. Двір у нас прохідний. Он хвіртка! Певно, туди й побігли.

Ще трохи помовчали.

— Ну, винуватий… — пробурмотів, нарешті, лейтенант.

— Прошу, — сухо відповіла жінка.

Хряснули двері. Кроки міліціонера почали віддалятися в бік, протилежний од воріт, і незабаром зовсім стихли.

Увесь цей час хлопчики простояли нерухомо, не дихаючи, затиснуті між цегляним муром і стосом.

— Вилазь, — прошепотів Гриша.

— Тихше ти, дурню! — просичав Олег і вчепився пальцями в Гришину руку трохи вище од ліктя. Він весь тремтів з переляку.

— Вилазь! А то повернеться — тут шукатиме, — сказав Гриша і силоміць виштовхнув Олега з-за стосу.

Не глянувши у двір, не поцікавившись, чи там міліціонер, чи ні, хлоп'ята вискочили за ворота і, не чуючи під собою ніг, помчали вулицею.

Вони зупинилися тільки в під'їзді Гришиного будинку. На носі й щоці в асистента красувалися великі садна: він обідрав обличчя об поліна. Новенькі сині штани дресирувальника були в смолі, до них поприлипали дрібні трісочки та лусочки соснової кори.

— Оце-то вскочили! — спроквола мовив він, коли відхекався. — Дурень я, що тебе послухався.

— Дурень, що мотузок випустив, — буркнув Гриша і сів на сходинку, спершись підборіддям на кулаки й надувши губи.

Олег підійшов до Гриші і схилився над ним: