Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 19

— Так…

— Гаразд. Тепер скажи мені, Рожков: ти живу мишу до школи приносив?

Дмитрик мовчав. Муха сіла йому на коліно. Він машинально впіймав її і став розглядати.

— Рожков! Я тебе запитую!

— Приносив, — прошепотів Дмитрик, відриваючи у мухи лапу.

— А в буфеті, під час сніданку, ти сунув цю мишу Бслєнькій за пазуху?

Дмитрик мовчав. Зоя постукала олівцем об стіл:

— Рожков! Ти не в себе дома! Кинь муху і відповідай!

— За комір, а не за пазуху, — сказав Дмитрик і хмуро зиркнув на неї з-під чубчика.

— Добре, — вів далі голова. — Ми тебе, здається, попереджали, що отаке цькування новеньких у радянській школі неприпустиме, що коли ти не кинеш своїх витівок, то тобі це так не минеться. І от, замість того, щоб виправитися, ти вчора підставив Бєлєнькій ніжку. Вона впала й розбила собі лоба. Так, якщо я не помиляюся?

Дмитрик сидів, відкопиливши губи. Він важко дихав і часто шморгав носом. Нюся підвелася з-за стола. Стоячи струнко, вона проговорила тихим, тремтячим голосом:

— І ще позавчора він у мене гумкою стрельнув… Замалим кров із вуха не пішла…

Вона знову сіла й завмерла з нерухомим обличчям. Женя теж сів, відхилився на спинку стільця і витягнув довгі ноги:

— Н-ну… Я гадаю, що тут справа проста. Висловлюйте свої думки, і край.

Учкомівці мовчали. Мовчали «підсудний» і «потерпіла». За вікном, на дротах повітряної мережі, вмостилися дві ластівки. Вони, перебираючи лапками, боком рухалися по дроту і витягували шиї, заглядаючи у вікно.

— Вигнати! — сказав басом Грицина.

Зоя підняла вказівного пальця:

— Ні, товариші! Не просто вигнати. Ми, звичайно, можемо порушити клопотання, щоб його перевели до іншої школи, але, товариші, тут зовсім інша річ. Усі ми тут старшокласники, і у нас не буває випадків, щоб хлопчаки лупцювали дівчаток. А в молодших класах, товариші, це масове лихо. Хлопчаки…

— Хлопчики, — озвався басом Грицина.

— Хлопчики дивляться на дівчаток, як на істот нижчих, усіляко їх пригноблюють. І я вважаю, що це не що інше, як пережиток тих часів, коли на жінку дивились, як на рабиню, товариші…

— Загнула! — сказав Грицина.

— … І по-моєму, товариші, ми повинні організувати над Рожковим товариський суд, ми повинні зробити так, щоб про цей випадок дізнались усі в школі, ми повинні, товариші, витравити ці феодальні звички з нашого колективу.

Вона замовкла. «Феодал» Дмитрик кусав нижню губу. Нюся зиркала на нього.

— Так, — сказав голова. — Грицина — за виключення. Зоя — за товариський суд. Смирнова! Твоя думка?

Знехотя, — вона все ще гризла носовичок, — Оля промовила:

— Якби всіх за це виключали, то тебе давно б у школі не було. Як ти мене в шостому класі мучив!

Голова розлютився. Темний чуб знову затріпотів над окулярами:

— Ось що, Смирнова: ми, здається, говоримо про Рожкова… Зрозуміло тобі? По-моєму, справа ясна. Рожкова попереджували не раз, що такого хуліганства школа не потерпить і що таке хуліганство…

— Яке там хуліганство! — пролунав раптом спокійний тоненький голосок. — Ніякого тут хуліганства немає.

Всі обернулися. Читальня була мовби перегороджена голубуватим скісним промінням сонця, і за цим промінням, у віддаленому кутку, сиділа білява дівчинка років тринадцяти. Навалившись на стіл, закинувши червону краватку за плече, вона писала заголовок до стінгазети.