Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 16

Юрій Сотник

— У тебе є совість отак собаку мордувати!

— Мати з батьком поїхали, а він і розперезався!

У моїй голові дзвеніло від Шумчиного вереску, серце змучено калатало, але все-таки я ще разочок спробував показати свою самостійність. Сумно дивлячись у вікно, голоском слабеньким, як у вмираючого, я пробелькотів:

— Вас… вас не стосується. Я… я сам… я сам знаю, що роблю. Це наша квартира. І… І вас не стосується.

Я відійшов од вікна. Шумка раптом перестала скавуліти і задзявкотіла десь на кухні верескливо, ображено.

«Хам! Грубіян! — немовби казала вона, лежачи, певно, під газовою плитою. — З тобою не варто й справи мати».

Подзявкавши трохи, вона вгамувалася. У квартирі настала тиша. Я з ногами заліз на ліжко, притиснувся спиною до стіни і теж затих. На протилежній стіні висіло дзеркало, в якому маячило моє відображення.

Ніколи ще не здавався я собі таким блідим, таким худющим.

Я дивився в дзеркало і сумно думав, що у мене, напевно, буде рак. Я чув, як дорослі говорили, що рак розвивається на нервовому грунті і першою ознакою його є схуднення.

Пробило половину на п'яту, але я вже не чекав на артистів. Я розумів, що вони не зможуть взяти у мене цапа, коли у дворі стільки людей.

У сусідній кімнаті щось полилося, потім з-під дверей до мене потекла калюжа. Мене це вже не схвилювало. Мені вже було байдуже.

Потім чи то цап зголоднів, чи йому захотілося додому, але він почав мекати. Він мекав наполегливо, вимогливо, хрипким басом.

— Бач, який зловтішний хлопчисько! — почувся з двору старечий голос. — То собаку мордував, а тепер цапом кричить. Усе на зло!

— Ні, тут щось не те, — обізвався чоловік. — Хіба хлопчина може. так ревіти? У нього й голосу не вистачить. Дивна річ!

— Дядьку Терентію! Дядьку Терентію! — раптом схвильовано крикнула якась дівчина.

— Агов! — пролунало здалеку.

— Ти цапа шукаєш? Ходи-но сюди! Це не твій горлає?

Минуло кілька секунд мовчання, потім з двору долинуло:

— Ага! Він і є! Ох люди! Ну що за люди! Серед білого дня!

Дядько Терентій став кричати нам у вікна, щоб йому негайно повернули цапа і що він нам покаже, як худобину красти. Я не відповідав. Люди у дворі заспокоювали дядька Терентія, казали, що тут, напевно, якесь непорозуміння, що квартира належить поважній людині, підполковникові^ який навряд чи вдасться до такого діла. Казали також, що підполковника зараз немає і що вдома тільки його синок, тобто я.

— А мені біс з ним, хто там удома, кого немає. Мій цап, значить, віддай! — сказав дядько Терентій. — Зінко! Стій отут? Піду дільничного приведу.

Цап притих, ніби зрозумів, що його визволення недалеко, Я не боявся, що прийде міліціонер, я навіть радів, що він прийде, і думав тільки про те, як же він потрапить у квартиру. І раптом у мене майнула така думка: цап зараз у кімнаті батьків. Що, коли я миттю проскочу через передпокій, миттю відчиню вхідні двері… а там сходи, а там двір, а там люди, від яких мені перепаде, але які визволять мене від цапа.

Я прислухався. У квартирі було тихо. Я й гадки не мав, що цап уже перебрався до передпокою і стоїть біля самісіньких дверей моєї кімнати. Я навшпиньки підкрався до цих дверей, — тихенько зняв з них защіпку, потім відразу розчинив їх і… замалим не напоровся животом на цапові роги.