Читать «Марко Проклятий» онлайн - страница 46
Олекса Стороженко
— Чули вже ми про сі каменюки, — перехопив Барило, — нічого розказувать, нічого вже і увереджуваться. Так вибирають не людей, а волів, бач, який більш потягне, той і дорожчий.
— Батька свого навчи… — прошепотів Кривоніс, насупившись.
— З того часу, як вигадали рушницю і пістоль, — казав Барило, — той став моцніший, хто не схибить, стріляючи, а коли він ще розумний, то сховає тебе у кишеню, дарма що ти уродився такий запеклий і здоровий козарлюга. Ось подивись лишень, як у нас січовики стріляють!
Барило вихопив із-за пояса пістоль, навів на ляха, що од мук корчився на палі, випалив — і лях схилився набік, а з-проміж очей задзюрчала кров…
— Що ти зробив, необачний?! — скрикнув Кривоніс, схопившись, — Чи ти знаєш, що він у мене сидів уже з тиждень на палі, я б йому ще на кілька день протяг мук…
— Як тиждень сидів, — перехопив Барило, — то пора йому вже і вмерти!.. Буде з ляха і того, коли він відкида ноги!..
— Чого б ще й бажать! — зареготавшись, озвались деякі.
— Так, бачу, вам, іродам, жаль ляхів?! — гримнув Кривоніс, підступаючи до Барила…
— Нехай вони до твого кривого носа поприлипають! — одказав Барило, узявшись за пістоль. — Та не дуже, отамане, й гримай; не за тим мене з Січі сюди прислали, щоб корить ляхами, а щоб помогти вам, дурням, їх лущить…
Кривоніс, побачивши, що січовик не дуже його злякався, та й завзятий-таки, бо вже й за пістоль хапається, одійшов од його. Далі з перегодом озирнувся на козаків і вже без сварки промовив:
— Ось що приходиться, пани-молодці: мені треба не розумних, а дужих!.. Мабуть, між вами нема й одного такого, щоб не то що обніс каменюки круг куреня, а й з місця їх не зворухне?
— Чом, нема, — озвався Кобза, — може, й такий знайдеться, що й обнесе, і занесе твої каменюки.
— Чи не ти той, що занесеш? — спитав Кривоніс, глянувши на Кобзу.
— Може, й той!
— Спробуй, побачимо!
Тим часом на той гомін повилазили з своїх нор і халабудок вовгурянці, і чимала їх купа зблизилась до куреня, деякі посідали, а другі попростягались черевом на траві, мов ті кабани, і палили люльки. Кобза підійшов до каменюк, огледів, позамотував руки у вірьовки і твердим поступом поніс каміння. Обніс круг куреня раз, вдруге і втретє…
— Глянь, глянь, — загомоніли вовгурянці, — не взяв його кат, добре пре!.. Послав нам господь товариша, — гукали деякі і з радощів аж посхоплювались.
Не зупинявся Кобза од сього покрику, і ще тричі обніс каміння круг куреня.
— І мені господь послав побратима, — загугнів Кривоніс, підходячи до Кобзи, — коли ти такий удався, дак побратаємось. Кажи, як ти прозиваєшся?
— Павлом та ще й Кобзою, — додав Кобза, трохи зупинившись…
— Хто ж се тобі таке прізвище приложив?
— Запорожці…
— Яка ж з тебе кобза! Та й не Павлом тебе звать, ти будеш у нас Павлюгою прозиваться… Правда, пани-товарищі? — Кривоніс скинув оком на своїх вовгурянців.
— Правда, пане отамане, так, так, — загукали вовгурянці, — нехай буде Павлюга, Павлюга!..
— Потривай, пане отамане, — одказав Кобза, пильно глянувши на Кривоноса, — тоді ми з тобою побратаємось і я пристану до тебе, як ти усіх нас приймеш до свого загону.