Читать «Марко Проклятий» онлайн - страница 36

— Куди ти подів тих двох харцизів, що Четвертинська заступалась? — хутко спитав князь.

— Сидять у куні, забитії в кайдани, та не вони одні, я ще захопив трьох, здається, запорожчики, намовляли проти тебе, князю, народ і замкових челядинців. Кажуть, було їх більш, так повтікали ж, іроди.

— Завтра уранці усіх на шибеницю, а щоб не довідалась княгиня Четвертинська, перевішать їх у лісі, на жидівському дубі.

— Слухаю, яснеосвіцоний князю, — радісно промовив Щука, — та ще треба б було й припекти диявольських синів, щоб довідаться, відкіля вони і які у них заміри: може, бог дасть, чого-небудь і допитаємось.

— Припечи їх так, — Єремія заскреготів зубами, — щоб вони прокляли і той день, що на світ народились, щоб вони чули, що вмирають!..

— Припечу, яснеосвіцоний князю, та вже не знаю, що з того буде. Запеклий з біса народ, його шквариш, а йому й байдуже, неначе не його печуть!..

Щука вийшов з покоїв князя, а Єремія довго ще не заспокоївсь… І світло світилось у вікнах його покоїв, аж поки не розсвіло.

X

З півмилі од замку, серед густої зарості, на долині ріс на самоті віковічний дуб. Які були в околиці старі діди, то розказували, що й змалку знали його таким, яким він стояв і теперечки, — товстим та розгіллячистим. Колись давно на сім дубі повісили жида, а може, й сам повісився, так з сієї причини і прозвали його жидівським дубом.

Ходила ще і така чутка між людей, що побіля сього дуба і досі вештається жидівська душа, бо деякі, проходячи уночі через долину, чули, як вона стогне і хрипить.

З того часу, як переїхав Єремія у Вишневеччину, не одну тисячу православного люду перевішали на сім дубі і замордували найлютішими муками…

Тільки що стало на світ займатись, заскрипіли залізні ворота під баштою, і з куни вивели Кобзу, Остапа, Барила і ще двох січовиків. Знявши з їх кайдани, поскручували їм ременями назад руки і повели у ліс по тій стежці, по котрій бідолахи вже не вертались. Попереду йшов Щука з своїм помічником, паном Підпальським, і патером Марецьким, а за ними жовнір ніс жаровню і торбу з вугіллям, щоб було чим пришкварить і припекти. І у патера висіла через плече сумка з обценьками, кліщами, ножами, штрикалками; були там і пляшки з купоросом, гострою водкою і різними отрутами. Знав і він добре людей мордувать: яку й жилку витягти, де й шкуру зідрать, чим полить і посипать живе м'ясо. У Римі навчився він сій науці, в інквізиції, на котолупні святійшого папи. Кілька кроків од їх три жовніри вели на арканах бідолах.

Ніхто б і не пізнав, глянувши на сю юрбу, кого ведуть на муку, бо наші небораки йшли собі браво, шуткували між собою, сміялись, а ляхи, після учорашнього бенкету, не опохмелившись, з одутлуватими пиками і непротертими очима дибали понурившись.

— От казали, пани-молодці, — озивавсь Барило, — що померзли в куні, гляньте: добрі люди несуть жаровню і вугілля, певно погріють нас!

— А що там таке в торбинці у патера, — питали деякі, — мабуть, недарма і він з нами йде?

— Тамечки у його католицька справа, — озивавсь Барило, — бачу, доведеться йому одправить мшу на нашій шкурі!