Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 86

«Людка — це тобі не я, — у хвилини відвертості говорила Зіночка. — Я що, я в душі утримати не вмію… А вона тримає. Вона на всіх цих проклятих мужиків нуль уваги і фунт презирства… А на таких соколиків, як ти, Петрунчику, і взагалі…» Що значило оте «взагалі», Зіночка не розказувала, певне, вважаючи: таким красуням, як Людмила, на таких «сірих», яким у душі вважав себе Добриня, їй справді нема чого звертати уваги.

Якось, помітивши, що він довше звичайного роздивляється фото Людмили, Зіночка раптом розповіла: вона послала додому фотографію Добрині і написала матері і сестрам, що він її жених. «Хай не думають, що я і тут, як дома… Хай знають: у мене є жених».

Так Добриня довідався: на нього мають певний приціл. Помітивши, як він скис при тих словах, Зіночка розреготалася і поспішила заспокоїти: «Та ти, голубе, не тужи. Це я так, для сміху. А сам ти мені і в свято не потрібний. Он люстерко, поглянь на свою будку. Бачиш, який красень… не доведи господи!» Вона довго, заливисто сміялась, потім акуратно, щоб не розвезти туш на віях, витерла сльози і промовила: «І що вона в тобі такого угледіла? Як видивилась? Під мікроскопом, мабуть…» — «Хто?» — спитав він, ні про що не здогадуючись. «Та Людмила ж… Як лист мій прийшов, так і вона у відпустку додому заявилась. Ну, моя мати за листа та до сусідів похвалитися: ось, мовляв, яке щастя моя Зінка на краю світу знайшла і фотографію твою їм показала. А Людка і каже: хороший, самостійний хлопець, ваш майбутній зять, і мужчина видний. І як вона по фотографії побачила, що ти за два метри вимахав. Всі люди, як люди, а ти ніби на коні серед натовпу їдеш…» Зіночка знову довго і нервово сміялась, підливала собі і йому люксівський коньяк, а Петро сидів і злився, проте так і не наважився тоді сказати сіроокій, що про неї думав. Просто встав і пішов геть, щоб більше ніколи не заглядати до неї на вогник. Раніш, бувало, заходив, як і інші, убити вечорок, пісень послухати, самому поспівати, проте в її «проклятих мужиках» не значився, не поцілував, не обняв ні разу, а вона, бач, взяла і в женихи записала.

Наприкінці першої полярки (то була сто дванадцята доба без сонця) в портову контору забігла Зіночка і, покрутивши у нього перед носом телеграмою, сказала:

— А на «Художнику Крайнєві» приїздить Людмила! Бачиш, телеграму дозволили. Начальство мене поважає, не те що деякі…

Петро вихопив з її рук аркуш з наклеєними на ньому смужками слів: «Приїжджаю «Художником Крайнєвим» Людмила». А вище значилось: «Начальнику ГРП Калікіну». Вирішивши, що це не що інше, як чергові «штучки» Зіночки, яка частенько використовувала поблажливість начальства для своїх особистих справ, Добриня не став зв'язувати Касяна і Людмилу. А коли ця думка і з'явилась, просто відмахнувся від неї. Спочатку навіть не зрозумів, про яку Людмилу мова і чому Зіночка з цим прибігла до нього. Лише в кінці зміни, піднімаючись сходами на терасу, раптом зупинився на півдорозі і застиг, дивлячись у бік океану. Чогось стало не по собі, защеміло в серці, захотілось побути насамоті. Певне, нікому не зміг би пояснити, що в ту хвилину з ним відбувалося, тому що й сам не розумів причини дивного хвилювання, але вже після цієї миті чекав на прихід «Художника Крайнєва», лічив дні до відкриття навігації в Грен-Гарбурі, уважно стежив за зведеннями метеослужби по всій трасі від Баренцбурга до Мурманська.