Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 35

— Іване Івановичу, у мене тут ще одна телеграма.

— Ти ще не пішов? — здивувався Журавльов. — Давай швидше, а то негарно виходить. Гості, по всьому видно, люди пристойні, а хазяїн утік.

— Це таке, що можна і потім. Це про Шулькова.

— А що він натворив?

— Та нічого такого… Родичам не пише. От сестра розшукує. Він уже другу полярку тут і на новий строк ніби вже заяву подав, а сестрі жодного листа не написав.

— Ти з ним говорив?

— Мені говорити з ним не можна, у мене не та посада. Він мене і слухати, я думаю, не буде. От коли б ви, Іване Івановичу, вплинули на нього… У вас авторитет… Не даром вас тут усі Батьком звуть.

— Годі тобі. Дипломат… Вплину. Спробую, як зустріну… А зараз вибач, бігти треба…

— Дякую, Іване Івановичу.

— Зажди, а чого це телеграма про Шулькова вам прийшла? Чому не у трест?

— Сестра Шулькова звернулася в МЗС СРСР. Для неї Баренцбург — закордон.

— Мабуть-таки звернулась за адресою. Ворожейкін узяв телеграму, повертів її в руках і, зітхнувши, сказав:

— Знову не розписались, Іване Івановичу.

Журавльов поставив свій підпис на ріжку бланка і попрямував до дверей. Ворожейкін пішов слідом за ним. Обличчя його ясніло почуттям виконаного обов'язку.

Від Журавльова Касян зайшов до головного інженера, залишив у нього ящик з пробами грунтів і, домовившись, що за результатами загляне в лабораторію через кілька годин, попрощався. Вийшов з будинку, в якому містився трест, і зупинився: поспішав, поспішав і раптом з'ясувалося, що поспішати нікуди. Постала друга проблема — куди подіти ці кілька годин? Він звик ощадливо ставитись до часу і буквально страждав, коли доводилось кидати його на вітер. Правда, можна спуститись у порт, зайти до Добрині. Проте, зустрівшись з Петром не обійдеш і стосунків з Людмилою, тому що так далі тягтися не може. Пора ставити крапки над «і». Сказати йому все відверто, а перш за все собі… Але що сказати? На це питання Касян ще не знав відповіді, тому зупинився в нерішучості на верхній площадці сходів і задивився, замислився.

Внизу швартувався «Державін», різноголосо гула юрба зустрічаючих… А тоді, в червні сорок першого, юрба на пірсі стояла мовчазна, придавлена горем, яке принесли з собою англійські есмінці. Ніхто не знав, що буде завтра.

Війна застала Калікіна в Баренцбурзі, куди він потрапив матросом. Після семирічки, як багато хто з його однокласників, плавав за тріскою на колгоспному баркасі, котрий лише на папері іменувався сейнером, а в розмовах його називали просто ладійкою а чи човном, хто як. Полюючи за косяками риби, частенько заходили далеко на північ, а в той перший воєнний червень рибальське щастя щось не хотіло їм посміхатися. Тоді вони дістались аж до Великого Беруна, махнули б і далі та щось трапилось з машиною. Власне, це і змусило капітана зайти в Баренцбург ремонтуватися.

Он там біля причалу, де зараз похитується буксир, стояв їх сейнер. За три дні вони відремонтували машину і звістка про, початок війни пришилась, як кажуть, до відплиття. За кілька годин до того, як мали зніматися з якоря, на борту з'явився товариш із консульства і показав урядову телеграму. Там зазначалось, що всі працездатні чоловіки мобілізуються на демонтаж обладнання рудників і порта, а на Велику землю попливуть жінки і діти, сім'ї робітників і службовців рудоуправління тресту «Арктикавугілля». Потім були півтора місяця виснажливої праці на демонтажі і повернення в Архангельськ на борту англійського есмінця.