Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 299
Василь Сичевський
Вже не раз Касян ловив себе на тому, що поза власним бажанням милується неласкавою красою Півночі. Тут і земля, і море, і небо, і повітря несли на собі печать неповторної первозданності, що таїла в собі незвичайну силу, здатну відроджувати людину, вселяти в неї духовну чистоту і міць.
Касян не раз мав нагоду переконатись, що тут сама природа ставить безкомпромісні вимоги до людей і безкомпромісно визначає ціну кожному, сортуючи їх на вартих і не вартих поваги. Не вартих Північ не любить, вона викидає їх, як море викидає на берег сміття і тріски, а вартих…
— Ох, Касяне Миколайовичу… Ось ви де! — забринів раптом срібним дзвіночком голос у нього за спиною. — А я вже до вертольотчиків бігала, думала, знову полетіли… Листа вашого я знайшла. Танцюйте!
Касян озирнувся. Перед ним стояла ладненька, гостроока молодичка з пошти. В руці вертіла голубий конверт, і лукаві, безпутні бісенята пританцьовували в її чорненьких очках.
— Лист вам із Хаммерферста, а духи французькі. Танцюйте, а то не віддам!
— Не до танців мені, — сумно сказав Касян. Молодичка зазирнула йому в обличчя і, певне, побачила там щось таке, від чого очка її згасли і вся вона нараз знітилась. Простягла листа і зібралася піти. Та, видно, дуже вже кортіло їй потанцювати сьогодні на «Державіні» з начальником ГРП Касяном Калікіним і вона все ж вирішила спробувати щастя. Згаслим, без надії, голосом промовила:
— Кіно нове буде. «Клеопатра»… Елізабет Тейлор і Річард Бартон у головних ролях.
Касян дивився на голубий конверт і мовчав. Якусь мить, майже вороже, з-під лоба молодичка дивилась на нього, потім махнула рукою і подалась донизу, лунко цокаючи підкованими чобітками. Він стежив за нею і хукав на задубілі пальці. Від голубого конверта несло духом злежалого паперу і друкарської фарби. «І де вона тут духи почула, та ще й французькі?..» Повернувшись спиною до вітру, почав розпечатувати голубий конверт, у якому був лист від Інгрід.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
Спішу повідомити. Сьогодні із Осло дзвонив Людвіг. Стортінг затвердив рішення уряду про призначення його губернатором Шпіцбергена. Так що через місяць ми будемо в Лонгірбюені. Долі забаглось, аби ми зустрілися знову! Мені часом здасться, що цієї зустрічі я чокаю все життя. Чекаю і боюсь її. Боюсь, як дівчинка перед першим побаченням. Інколи я забуваю, що мені не вісімнадцять і що ми розлучилися не вчора… Двадцять з лишнім років — немалий строк, але виявляється, недостатній, щоб згасити пам'ять серця.
Усі ці роки думки про тебе, про нашу любов живили мою душу. Живлять і зараз, та поступово моє почуття до тебе стало іншим, більш глибоким, чи що… Воно стало моєю сутністю, і я боюсь, що, втративши його, я втрачу себе. Я знаю, наша зустріч додасть, вдихне в мою душу нові сили, але від того, чим я жила раніше, безперечно, щось та відніметься, і я вже ніколи більше не зможу так солодко тужити за тим, що відійшло, що не забулося…
Прочитавши ці рядки, ти, напевне, посміхнешся. Хай! Хай ми вже не такі молоді, але це наше і тільки наше з тобою… У всьому світі це стосується тільки нас двох.
P. S. Твій намір писати про нашу юність книгу чудовий! Ти молодець, Кассію! Людвіг звернувся до державного архіву, а я засіла в бібліотеці й відібрала публікації про Шпіцберген воєнних років. Ми вирішили, хай це буде в пам'ять про Ролфа.
Годинник б'є північ…
Про все інше писати не буду. Як кажуть, подробиці при зустрічі, тим більше, що до неї вже на цілу добу скоротиться шлях.
Цілую!
Хаммерферст, травень 1970 року.
