Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 265

— А ти хотів, щоб він спокійно дивився, коли над ним так знущалися! Ти взагалі думаєш, що спокійніш за все сидіти в кущах і чекати, хай ребра ламають іншим. Так?

— Ні, Джейн, я думаю, що ніколи не треба забувати про ближніх.

— Як ти можеш вимагати від людини думати про когось та ще в той момент, коли над ним вершиться неправий суд? Адже це егоїстично, Грем!

— А хіба з його боку не егоїстично своїм непродуманим вчинком зламати життя дочці і синові? Я вже не кажу про твою матір, Джейн. Вона теж на його совісті.

— Я забороняю тобі так говорити про мого батька! Забороняю! — Джейн зірвалась на рівні. — Навіщо про це знати цим людям, котрі запросили нас у свій дім?

— Я не перекладаю, заспокойся. А говорю так тому, що, не подумавши про тебе, він не подумав і про мене, після того, що містер Патрік перед нашим відплиттям натворив у редакції газети «Івнінг міррор», наш з тобою шлюб…

— Замовкни! Ні слова про шлюб!

— Добре! Ні слова — то ні слова.

Їхню сварку перервав дзвінок у передпокої. Ніна Павлівна вийшла і одразу ж повернулась з матросом, який, козирнувши шкіперу, сказав, що містер Белч просить його і Джейн терміново прибути на шхуну.

— Чому такий поспіх? Що там ще скоїлось, Девід? — опитала Джейн.

— Нічого поганого, міс Джейн. Там якийсь росіянин твердить, що йому ніби відомо, де зарили тіло Кребса.

— Що? — перепитав шкіпер. — Знайшли Кребса?!

— Хто цей росіянин? Чи можна йому вірити? — захвилювалась Джейн.

— Як його прізвище? Який він? — поцікавився і собі Іван Іванович.

— Міцний, сивий, назвався геологом, — відповів матрос.

— Це Калікін, — впевнено сказала Ніна Павлівна. — Серед геологів, окрім нього, сивих нема.

— Калікіну вірити можна, лише…

— Що «лише»? — Ніна Павлівна повернулась до чоловіка.

— Лише те, що в обід він полетів до себе на ГРП. Принаймні збирався. Я сам від нього чув.

— Я теж чула, душа моя, і бачила, як Добриня з Людмилою до нього на ГРП пішли, а зараз іду з лікарні і бачу: Петро Степанович власною персоною біля затонулої «гармоні» ковиряється.

— Твоя правда, Ніночко. З цим негаснучим світилом я зовсім утратив орієнтацію в часі, — Журавльов вийняв Кишенькового годинника. — Так що, з усього видно, це і Касян Калікін. Він же тут на Шпіцбергені і в час війн був. Як я одразу не подумав про це?

Гості поспіхом одяглися і пішли. Ніна Павлівна зачинила за ними двері і, зайшовши до вітальні, присіла на стілець, замислилась. Іван Іванович підійшов до неї, поклав на плече руку.

— Стомилась?

Вона не відповіла, схилила голову, пригорнулась до його руки щокою.

— Ну, ти вже відпочивай. Я тут усе приберу і посуд помию.

— Я все думаю, душа моя Ванюшо…

— Про що?

— Та все про нього, про цього містера-твістера. Нелегко йому там живеться.