Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 214

— Страшна не сама смерть, ні, — містер Патрік відкрив очі і довго дивився у простір перед собою, не помічаючи ні стін, ні стелі, ні підлоги, що обмежували його. — Всі люди колись народжуються, колись помирають. Життя через те не закінчується. В його глобальній сутності життя зупинити не можна. Цього не може зробити навіть смерть.

Він устав, затис під піхвами кисті рук і почав ходити з кутка в куток, міряючи кроками килим.

— Наклеп убиває. Носити тавро зрадника, в той час, коли ти чесна і ні в чому не винна людина, — пекельна мука… Вам важко зрозуміти, не можливо навіть уявити всю мерзотність щоденного знавіснілого цькування. Газетні брехні гірші сірчаної кислоти. О-о! Це треба пережити, щоб зрозуміти до кінця. Те, що сталося зі мною, у нас може статися з кожним. Адже на борту літака з Уолтінгом і Гріссом міг опинитися і не я, а хтось інший з радистів, і тоді він, а не я став би козлом відпущення.

Містер Белч потягнувся до столика, взяв свою чарку, проте пити не став. Певне, хотів переконатися, чи ще тремтять руки. Та пальці вже заспокоїлись. У його раніше безбарвних очах проступила густа синява. Голос зміцнів, рухи стали впевненими.

— Ти це знаєш, Кассію. Війна закінчилася для мене тут, на Шпіцбергені. Повернувшись до Англії, я почував себе так, паче витягнув щасливий лотерейний квиток.

— Після того, що випало на пишу долю, залишитись живим немало, — Касян налив собі содової.

— Більше року вони мучили мене допитами. Двадцять раз з'ясовували те саме, поки не переконались, що я кажу їм правду. Я навіть не підозрював тоді, що Мак-Ллойд уже ховається у мене за спиною.

— Признаюсь, друже, не розумію, про що ти говориш, — сказав Калікін, ковтнувши содової із своєї склянки.

— Ти маєш рацію. Я повинен розповісти по порядку, інакше, не зрозумівши моєї ситуації, ви не зможете допомогти мені з'ясувати все до кінця. В моїй історії ще немало білих плям… Коли мене перестали тягати на допити, я вирішив, що з льодовим кошмаром покінчено назавжди, що лише у сні, а більше ніяк до них не повернусь. Адже протягом майже трьох місяців у контррозвідці королівських повітряних сил мене щоденно довбали у тім'я. І раптом залишили у спокої, навіть вибачились. Купили за казенний рахунок квиток, посадили в поїзд, і я поїхав додому, в Лондон. Боже, який я був щасливий! Я так скучив за домівкою, за рідним містом. О, ви не знаєте, що таке Лондон! Чим він був у той благословенний час для кожного справжнього англійця… У нас тоді ходила крилата фраза: «Якщо вам набрид Лондон — значить, вам набридло життя…» О ні, життя в той час тільки почало мені відкривати своє справжнє обличчя. Судіть самі, що лишалося солдатові, котрий у свої дев'ятнадцять років встиг пройти всі кола пекла і повернутись цілим і неушкодженим, що йому залишалося, як не закохатися до запаморочення, до безтями втріскатись у це саме життя? Адже раніше, до армії, я бачив його лише здалеку.