Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 198

— Чому мовчиш? Онімів? — спитали з темряви.

— Він з голоду язика ковтнув, — хтось пробував навіть жартувати.

— Мовчу тому, що цього хлопця в Хаммерферсті мені не доводилось зустрічати.

— Запали сірника, — з темряви наблизився ще один. Вогник поплив під стелю, а коли чиркнула запальничка, в підвалі ніби розвиднилось. Ролф дивився на того другого, що підійшов до них із запальничкою, і не вірив своїм очам. Перед ним стояв його старший брат — Людвіг. Він змужнів, роздався в плечах, заріс густою бородою, але це був він, Людвіг-стригунець, як ласкаво називала його мати..

— Хай мене грім поб'є, коли це не ти, Людвіг?! — задавленим від хвилювання голосом промовив Ролф.

— Друзі, це він… Це мій рідний брат Ролф! — викрикнув старший Улл. — Це мій брат! Я вам розповідав про нього.

Брати обнялись. І вже в потемках Касян почув голос Ролфа:

— Зажди, Людвігу. Тут зі мною Ян. Він теж наш брат. Він росіянин.

Знову спалахнула запальничка, і Людвіг уважно подивився в лице росіянинові. Потім, ніби переконавшись у правдивості слів Ролфа, підморгнув Касяну і обняв його, як брата. Всі троє одійшли від стіни і сіли на цементну, вкриту інеєм підлогу. Вони сиділи в густій темряві, тримали один одного за руки і говорили… Власне, говорили Ролф і Людвіг, а Касян мовчав і слухав. Розмова їх перескакувала з одного питання на інше і, здавалась не такою глибокою, аби могла висловити всю повноту почуттів, що охопили зараз Людвіга і Ролфа. Тільки після того, як старший брат довідався, що їх мати жива і зараз перебуває в загоні Ніссена, голос його заспокоївся, інтонації пом'якшали, і розмова сама собою схилилася до їх нелегкого життя після сорокового року, до того часу, коли вони змушені були жити не лише нарізно, але навіть і в інших країнах.

«Ох-ох… Війна скалічила не одне людські; життя, не одну долю», — думав, слухаючи братів, Касян.

За характером Людвіг був цілковитою протилежністю Ролфу. Експансивний, гарячий, він не давав меншому братові розтулити рота. Ставив запитання і сам встигав на них відповідати, розповідав про свою одіссею, жартував і весь час спалахував радістю від свідомості, що доля не проминула випадку посміятися над ними в такий злий спосіб. «Треба ж таке, де зустрілися — за сімсот миль від дому, за сімдесят сьомою паралеллю, в підвалі за сімома замками». Ця обставина не засмутила Людвіга, навпаки, викликала в ньому, як здавалось Касяну, недоречний хлопчачий азарт. Він поводив себе так, ніби ні хвилини не сумнівався, що їх теперішній стан не що інше, як вибрик пустунки-долі і що через якийсь час цей недоречний зигзаг у їхньому житті неодмінно випрямиться, і все буде, як і повинно бути, — добре. Хоч Касян і не розумів із скоромовки Людвіга і половини слів, він усе ж відчув, що оптимізм Улла-старшого має під собою реальний грунт. Більш-менш прояснилась Касянові і картина життя цього зовні безтурботного хлопця і його друзів після того, як вони з приходом окупантів емігрували до Англії.