Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 116

Фургон не примусив на себе чекати. Важко попихкуючи, він виповз з-за повороту і, неначе злющий тупорилий жук, розмальований сіро-жовтими плямами під піски Сахари, попер прямо на нас. Я стежив за Бояровим. Умовним сигналом до атаки завжди служила його шапка. Коли наступала та єдина мить, він знімав її з голови. В роботі вона заважала йому.

Ледве долаючи крутизну дороги, до нас наближався здоровенний фургон. Такі машини німці користували для транспортування піхоти. Однак зараз кузов був порожній. Бокові стінки тента підняті і приторочені ремінцями, що дозволяло бачити — піхоти нема. А коли так — будемо брати!

Шапка Бонрова майнула в руці і лягла на камінь, повітря розірвав тріск автоматів. Фургон зупинився, не доїхавши до нас із Сашком метрів п'ятнадцять. Клацнули, прочиняючись, дверцята. З них вужем прослизнув під машину шофер. За ним з кабіни викотилось ще двоє. Їх кулі безладно застукотіли об руде придорожнє каміння, зафурчали, завили, відскакуючи від них рикошетом. Уся наша увага зосередилась на тих, що відстрілювались з-під машини, і раптом, мов грім з ясного неба, ударив кулемет. Він бив з кузова по валунах, за якими ховалися наші. «Як же це вони прогледіли, олухи! Адже вони вище фургона. Їм в кузові все має бути видно!» 1 тут моє вухо вловило стогін. За валунами когось поранило. Стогін повторився і, приправлений крутим російським словом, переростаючи в крик, полоснув по нервах. Поки я думав над тим, як тут бути, Сашко вже мчав до машини. Мені нічого не лишилося — я кинувся за ним.

В ту мить, коли, припавши на коліно, Сашко вимітав з-під машини тих трьох, четвертий виглянув у віконечко над кабіною. Щось видуло брезент і крізь нього вирвався потік свинцю. Сашко закивав головою, ніби його били кулаками в груди. Встав, похитнувся назад-вперед, ступив крок до машини і впав на радіатор. «Сашко-о!» — закричав я від повної моєї безпорадності. Летів до нього і не міг зупинитися. З кузова через віконечко в тенті на мене дивилися безтямні від жаху очі і, прориваючи брезент, у мій бік поверталося дуло кулемета. Ще мить — і брезент лусне, а свинець зустріне мине, як тільки-но зустрів Сашка.

— А-а! Мать твою!.. — закричав я і натис на курок автомата.

Вітрове скло бризнуло на всі боки білими скалками, почулися часті удари об залізо і брезент. У віконечку на якусь долю секунди з'явився небритий писок і край каски, що сповзла на очі. Проте кулеметник мене вже не цікавив. Я бачив, як зсовується з бампера і падає на брук голова Сашка Воскобойникова, як вивалюється з його рук автомат, і, розуміючи, що він убитий, я біг до нього і кричав якісь не потрібні тепер слова. Я запізнився зі своїми пересторогами рівно на кілька фатальних секунд. Усе вже сталося, а я не хотів вірити — упав на дорогу поруч з Сашком і бив кулаками об запорошене каміння. Сльози заливали очі, адже я любив цього хлопця. Любив!..

— Ви живі?!

Це кричав Тюрин. Я підвівся і вийшов з-за машини. Лейтенант Бояров ніс пораненого Гриню. Дід Тюря тягнув на собі його рацію. Чорні очі молдаванина були сизими від муки. Обличчя біло. Губи витончились і посиніли. Він щось шепотів.